LITMIR.BIZ

Скачать книгу

і я опинився в Совєтському Союзі, то хотів би від усього серця працювати на Власть Совєтів.

      – І що ти нам можеш запропонувати? – запитав пан начальник.

      – Можу вам вистежити самого пана Томашевіча.

      – Ми його самі вистежимо, – сказав пан начальник. – Отут вони в мене всі, – поляскав долонею по грубій папці.

      – Е ні, – похитав я головою, бо я ніколи не здавався. – За адресою ви вже його не знайдете. У мене є знайома дівчина, вона працювала в нього покоївкою. Я знайду її, і пан Томашевіч буде у вас на долоні. А в нього таких таємних документів була ціла течка. І треба діяти швидко, поки він через кордон не чкурнув.

      – Звідки ти знаєш?

      – О-о, у мене свої зв’язки. При нагоді я вам про них розповім. А зараз не можна гаяти часу. Мені досить буде зо два дні, щоб його знайти.

      Тоді пан начальник підсунув мені папір і продиктував, що відтепер я працюю на них і запропонував вибрати псевдо. Бо всі мої донесення я буду підписувати псевдом. Це мені дуже сподобалося. Я відразу відчув себе таємним агентом і сказав, що буду підписуватися «Кубусь Пухатек».

      – Што такоє «Кубусь Пухатек»? – запитав пан начальник.

      – А то такий ведмедик з дитячої книжки. Німецькою він звучить Pu der Bär, а польською Кубусь Пухатек. Я був у дитинстві трохи грубенький, то мама мене так називала. Але, ясна річ, не при людях.

      Після того він підписав моє звільнення, наказавши, аби післязавтра я був у нього з самого ранку й доповів. На кримінальників нова влада дивилася крізь пальці, їм фактично нічого страшного не загрожувало, хіба що декого відправляли на Сибір чи в Казахстан. Але мені така перспектива не всміхалася, я щиро подякував і повернувся до Левка. Він ніяк не міг второпати, що то все мало означати, я йому сказав, що нам найкраще тікати до німців, бо тут спокою не дадуть. Ми поналивали в гумові грілки самогону, решту закопали на городі й з самого вечора рушили до кордону.

      Тих понад двадцять місяців, що ми пробули на німецькій території, проминули нам хутко. Правда, довелося попрацювати на фармі в одного прусака на Мазурах. Повернулися ми до Львова разом з німцями. Людей на вулиці вивалило безліч, цілі тлуми стояли на хідниках, одні усміхалися, інші супилися, але в усіх в очах світилася надія, що так, як, було за руських, уже не повториться.

      Але коли я дістався дому, мене чекала велика несподіванка. Маму мою москалі вивезли на Сибір, бо німкеня, а в нашій хаті поселилися якісь Совєти. Довелося йти до Левка. Ми відкопали наш самогон, трохи випили й задумалися, як далі жити. І тут Левкові спала на думку спасенна ідея. Він за Польщі працював на продуктовій базі, яка належала залізниці. А що, як навідатися туди й потягти, що вдасться? Ми взяли два візки й поплуганилися на ту базу. У місті була розруха, народ всюди намагався щось урвати, борошно так і літало в повітрі з розпоротих лантухів. Але база знаходилася далеко, аж за двірцем,[7] туди тлуми ще не могли так раз-два добратися. Коли ми прийшли, то побачили там самотнього сторожа.

Скачать книгу