ТОП просматриваемых книг сайта:
.
Читать онлайн.
Я не можу вимовляти слова. Весь мій рот заповнив язик. Думки плутані, штовхаються в голові. Я ж рухала руками, коли вони мене піднімали, правда? Я піднімала праву руку?
– Ене алалісувало? – шепочу я.
– Що? – Він підносить вухо аж до моїх губ.
– Алалісувало? Ене алалісувало?
– Паралізувало? – перепитує він, дивлячись мені в очі. Потім переводить погляд на мої ноги. – Можеш поворушити пальцями на ногах?
Я намагаюся згадати, як ворушити ногами. Сконцентруватися з першого разу не виходить. Чоловік простягає руку і легенько торкається мого пальця – щоб нагадати мені, де він.
– Спробуй іще раз. Ось так.
Біль пронизує обидві ноги. Різкий видих – може, схлип. Мій.
– Ноги в порядку. Біль – це добре. Важко сказати напевне, але я думаю, що хребет не пошкоджено. Зламане стегно, є ще декілька травм.
Він уважно дивиться мені у вічі. У нього добрі очі. Він знає, як сильно мені потрібна підтримка. Я відчуваю його руку. Ще ніколи я так сильно не прагнула людського дотику.
– Правда. Я певен, що вас не паралізувало.
– Акувати огу. – Мій голос чується наче звідкись іздалеку. На очі навертаються сльози. – Уть лашка, не ітпушкай, – шепочу я.
Він нахиляється ближче.
– Я не відпущу.
Я хочу щось сказати, але його обличчя розпливається, і я знов кудись провалююсь.
Потім мені розповіли, що я пролетіла два поверхи, прорвала собою тент величезного люксового навісу й упала на шезлонг у плетеному стилі з водозахисними сидіннями, який стояв на балконі містера Ентоні Ґардінера, юриста, спеціаліста з авторського права. Він був моїм сусідом, але ми ніколи не зустрічалися. Моє стегно розламалося на дві частини, а ключиця пробилася назовні. На лівій руці зламано два пальці, а на нозі плесно пробило шкіру – один зі студентів-медиків знепритомнів, коли побачив, як воно стирчить. Моїми рентгенівськими знімками тут усі захоплювалися.
У голові й досі лунає голос мого лікаря: «Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти». Мені, вочевидь, дуже пощастило. Вони мені це кажуть і чекають з усмішками, що я широко всміхнусь або, може, радісно затанцюю. Та я не думаю, що мені пощастило. Я дрімаю, потім прокидаюсь – іноді бачу яскраве світло операційної над головою, а іноді тиху, спокійну кімнату. Іноді – обличчя медсестри. Чую якісь уривки розмов.
«Бачила, що наробила стара у Д-4? Оце вийшов кінець зміни, га?»
«Ви проходите обстеження у “Принцес Елізабет”? Скажіть їм там, що ми вміємо робити реанімацію. Ха-ха-ха».
«Луїзо, зараз просто відпочивайте. Ми про все подбаємо. Ви маєте просто відпочивати».
Через морфій мені постійно хочеться спати. Збільшили дозу – і по тілу побігли холодні мурахи забуття.
Я розплющую очі й бачу маму – вона стоїть у ногах ліжка.
– Вона отямилася, Бернарде. Отямилася. Нам кликати сестру?
«Вона пофарбувала волосся», – ця думка десь наче на околиці свідомості. Потім інша: «Це ж моя мама». Мама зі мною більше