LITMIR.BIZ

      – Ти, дівчинка-ірландка. Підійди. – Худа, насуплена наглядачка в білому чепчику робить знак кістлявим пальцем. Напевно, вона дізналася, що я ірландка, з документів, які заповнив містер Шацман, коли привів мене до Товариства допомоги дітям кілька тижнів тому, або ж, мабуть, з мого акценту, й досі дуже відчутного. – Гм! – мовить вона, стиснувши губи, коли я стаю перед нею. – Рудоволоса.

      – Як шкода, – відказує пухкенька жінка поряд з нею, а тоді зітхає. – І ці веснянки. У її віці й так важко дістати місце.

      Худорлява облизує свого великого пальця і відкидає волосся з мого обличчя.

      – Ти ж не хочеш відстрашити людей, правда? Не дозволяй волоссю закривати обличчя. Якщо будеш акуратна й чесна, може, вони не робитимуть передчасних висновків.

      Вона защіпає ґудзики на моїх рукавах, а коли нахиляється, щоб перев’язати шнурівки на моїх чорних туфлях, з її чепчика піднімається запах плісняви.

      – Украй важливо мати пристойний вигляд. Бути схожою на дівчинку, яку жінка хотіла б бачити в себе вдома, охайною й поштивою. Але не надто… – Вона зиркає на іншу пані.

      – Не надто що?… – питаю я.

      – Деякі жінки не надто доброзичливо ставляться до гарненьких дівчат, які сплять із ними під одним дахом, – відповідає вона. – Не те, щоб ти була аж така… Та все одно. – Вона вказує на мій ланцюжок. – Що це таке?

      Я піднімаю руку й торкаюся олов’яного кладдахського кельтського хрестика, який носила з шестирічного віку, обводячи пальцем обриси серця.

      – Ірландський хрестик.

      – У потяг не дозволяється брати з собою сувеніри.

      Моє серце б’ється так гучно, що мені здається, ніби вона його чує.

      – Він належав моїй бабуні.

      Жінки розглядають хрестика, і я бачу, як вони вагаються, намагаючись вирішити, що робити.

      – Вона дала мені його в Ірландії, перш ніж ми поїхали. Це… Це все, що в мене залишилося.

      Це правда, але правда також і те, що я це сказала, аби їх переконати. І це подіяло.