LITMIR.BIZ

Скачать книгу

яному різницькому фартусі. – А зараз він мертвий, це точнісінько, наче сонце на небі. Наперед було відомо, що на погибель іде, як й оті інші. Він же навіть без дзеркала поліз,[1] з мечем тільки, а без дзеркала василіска не забити, кожен про те зна.

      – Заощадили ви грошики, войте, – додав прищавий. – Бо й платити за василіска нема кому. Тож спокійнісінько йдіть собі додому. А коня та речі чаклуна ми візьмемо, чого добру пропадати.

      – Ага, – сказав різник. – Кобилка файна, та й в’юки незле напхані. Заглянемо, що там усередині.

      – Як же воно? Шановні?

      – Мовчіть, войте, і не втручайтеся, бо ґуля вискочить, – застеріг прищавий.

      – Файна кобилка, – повторив різник.

      – Облиш того коня у спокої, любчику.

      Різник повільно повернувся у бік чужинця, який вийшов з-за муру, з-за спин людей, які з’юрмилися навколо входу до льоху.

      Чужак мав кучеряве густе каштанове волосся, брунатну туніку поверх підбитого ватою каптану, високі їздові чоботи. І жодної зброї.

      – Відійди від коня, – повторив уїдливо. – Бо що воно? Чужий кінь, чужі в’юки, чужа власність, а ти піднімаєш на неї свої каправі очиська, тягнеш до неї свої паршиві лапи? Чи так годиться?

      Прищавий, потроху засовуючи руку за пазуху куртки, глянув на різника. Різник кивнув, повів підборіддям у бік групи, і звідти вийшло ще двійко: кремезних, коротко стрижених. Обидва мали палиці, такі, якими на різниці глушать тварин.

      – І хто ви такий, – запитав прищавий, не виймаючи руку з-за пазухи, – щоби патякати, що годиться, а що ні?

      – Нема тобі до того діла, любчику.

      – Зброї не носите.

      – Правда. – Чужак посміхнувся ще уїдливіше. – Не ношу.

      – Це недобре. – Прищавий вийняв руку з-за пазухи, разом із довгим ножем. – Це дуже недобре, що не носите.

      Різник також витягнув ножа, великого, наче мисливський корд. Ті двоє ступили уперед, піднімаючи палиці.

      – Не мушу носити, – сказав чужак, не рухаючись із місця. – Моя зброя зі мною ходить.

      З-за руїн м’яким упевненим кроком вийшли дві молоді дівчини. Натовп одразу розступився, відсахнувся, порідшав.

      Обидві дівчини посміхнулися, блискаючи зубами, примружуючи очі, з кутиків яких бігли до вух широкі сині смуги татуювань. На міцних стегнах, що видніли з-під рисячих шкір, та на голих зграбних руках вище кольчужних рукавичок грали м’язи. З-за плечей, також захищених кольчугами, стирчали руків’я шабель.

      Прищавий повільно зігнув коліна, опустив ножа на землю.

      Із діри в руїнах почувся стукіт каміння, хрускіт, після чого з темряви виринули долоні й вчепилися у вищерблений край муру. За долонями з’явилися – по черзі – голова із білим, припорошеним цегляним пилом волоссям, бліде обличчя, руків’я меча, що видніло з-за плеча.

      Натовп загудів.

      Біловолосий, горблячись, витягнув з діри щось дивне, чудернацьке тіло, вишмаруване у просякнутому кров’ю пилу. Тримаючи створіння за довгий ящірковий хвіст, він мовчки кинув його під ноги товстому войту. Війт відскочив і перечепився об повалений фрагмент муру, дивлячись на закривавлений пташиний дзьоб, перетинчасті крила й серповидні кігті на вкритих лускою лапах. На роздуте горло, колись кармінове, а зараз – брунатно-руде. На шклисті, запалі очі.

      – Оце – василіск, – сказав біловолосий, обтрушуючи штани від куряви. – Відповідно до умови. Мої двісті лінтарів, якщо ваша ласка. Чесних лінтарів, не пообрізуваних.[2] Попереджаю – я перевірю.

      Війт тремтячими руками вигріб капшук. Біловолосий роззирнувся, на мить зупинив погляд на прищавому, на ножі, що лежав у того біля ноги. Подивився на чоловіка у брунатній туніці, на дівчат у рисячих шкірах.

      – Як завжди, – сказав, виймаючи капшук із тремтячих рук війта. – Ризикую для вас шиєю за малий грош, а ви тим часом підбираєтеся до моїх речей. Ніколи, най вас зараза, не змінитеся.

      – І пальцем не торкнулися, – замимрив різник. Ті двоє із палицями давно розчинилися у натовпі. – І пальцем ваших речей не торкнулися, пане.

      – Я дуже радий, – посміхнувся біловолосий. Побачивши його посмішку, що, наче рана, розквітла на блідому обличчі, натовп почав швиденько розходитися. – І тому, братику, тебе я також і пальцем не торкнуся. Підеш собі з миром. Але підеш швидесенько.

      Прищавий, задкуючи, намагався відступити. Прищі на його раптом зблідлому обличчі стали до бридкого помітними.

      – Гей, почекай, – сказав до нього чоловік у брунатній туніці. – Я про дещо забув.

      – Про що… пане?

      – Ти вийняв проти мене ножа.

      Вища з дівчат раптом гойднулася на широко розставлених ногах, крутнулася у стегнах. Шабля, невідомо коли вийнята, різко свиснула у повітрі. Голова прищавого підлетіла вгору й по дузі, впала до зяючого отвору льоху. Тіло пласко й важко, наче зрубане дерево, гепнулося поміж покришеної цегли. Натовп одноголосо заверещав. Друга дівчина, із долонею на руків’ї,

Скачать книгу