LITMIR.BIZ

Скачать книгу

він міститься в Луврі. 2007 року я зустрів Марію на одному конгресі й запитав, де саме у Ватикані знаходиться згаданий у її статті стілець, бо наступного ранку я був запрошений туди. Вона зізналася, що сама цього стільця у Ватикані ніколи не бачила. Проте після тривалого листування їй дозволили побачити луврський стілець, і саме він зображений у її статті.

      У Римі я працював в одній дослідницькій групі разом із терапевтом, що належав до лікарів Папи. Йому вдалося домогтися для нас приватної екскурсії з шефом ватиканської служби безпеки. Від самого початку я сказав йому, що мені дуже хочеться побачити цей стілець. Звичайно, це можливо, запевнив нас працівник служби, але одразу додав, що історія Марії Нью – це повна нісенітниця. На його думку, мова йшла про туалетний стілець із тих часів, коли ще не було іншої сантехніки. А я спитав себе, звідки йому відомо про статтю Марії Нью; адже це була фахова доповідь для експертів у науковому журналі, не дуже доступна для дилетантів, і вже аж ніяк не повсякденне чтиво для працівника служби безпеки.

      Він провів для нас унікальну екскурсію безлюдними залами Ватикану: залом, де кардинали обирають Папу; «кімнатою сліз», у якій усамітнюється вкрай схвильований новообраний Папа; він показав нам капсули для чорного та білого диму; кімнату зі знаменитим балконом, на який виходить Папа, всюди неймовірні розписи, а перед дверима кожного важливого приміщення – швейцарські гвардійці; ватиканські сади, таємний хід до фортеці та інше. Для нас навіть дістали з шафи і дали торкнутися розкішного вишитого шовком вбрання Папи для особливих випадків. Одна із сутан була рожевого кольору. «Це для суботніх вечорів?» – запитав я священика, який дбайливо розкладав кожну річ. Він серйозно відповів: «Ні, цей одяг призначений для відвідин ув’язнених у тюрмах». Для нас розпаковували папські мирти, розп’яття, яке він бере з собою у подорожі, і так далі.

      Все було чудово, але раз ми прийшли сюди заради іншої речі, то я нагадав нашому гідові про стілець. «Так-так, він є там далі», – заспокоїв мене той. Коли ми вибралися з тиші приватних залів і перетнули заповнену туристами Сікстинську Капелу, а перед нами відкрилися та закрилися ще декілька дверей, які охороняла швейцарська гвардія, я знову запитав про стілець. «О, як шкода, – сказав шеф охорони, – ми вже проминули його хвилин п’ятнадцять тому. Не сердьтеся, прошу, на мене, я зовсім забув про це». «Не біда, – сказав я легковажно, – ми просто повернемося назад». Але службовець пояснив мені, що це неможливо «з міркувань безпеки», і продовжив перелічувати, яка країна подарувала те чи інше дерево чи кущ у ватиканському саду. У нас над головами було хитросплетіння кабелів, усюди стирчали численні антени сучасних комунікацій. Шлях назад у середньовіччя був для нас закритим. Не з’явилося жодних нових даних, які б могли пролити світло на вірогідність історії про стілець та Папу Іванну. А я ще й досі розмірковую. Якщо не було ніякого стільця, то чому ж службовець просто не сказав нам про це? Навіщо змусив нас чекати?

Скачать книгу