ТОП просматриваемых книг сайта:
Візок Анку. Микита Кіляров
Читать онлайн.Название Візок Анку
Год выпуска 0
isbn
Автор произведения Микита Кіляров
Жанр Ужасы и Мистика
Издательство Мультимедийное издательство Стрельбицкого
Та думки ніяк не полишало скрипіння. Його відлуння дедалі гучнішало з кожною миттю. І мою жагучу нетерплячку, моє прагнення, бажання притлумити це відразливе звучання вже не стримали би навіть люті ракшаси[3], тож я шпарко кинувся до опочивальні Роналіни, де, як я тоді завважив, спів рипучих коліс знайшов свою обитель.
Вже на підступах до кімнати мені в око впала чудернацька річ. У променистому сяйві похмурого місяця, яке, наче сонм гострих списів, прохромило дверні щілини й нещадно встромилося у ворожий щит у вигляді старої, трухлявої стіни, надвисли якісь дрібки. Вони непоспішливо здіймалися угору, закручуючись в танку, пурхаючи, немов метелики у свою останню ніч на Землі, й розчинялися, щойно перетинали кордон між світлом та пітьмою.
О, ні! – подумав я. Невже це руйнівний вогонь відібрав у мене останні згадки про Роналіну, що вони так бережливо хоронилися упродовж десятиліть в запліснявілих конвертах дерев’яного стола?… Хіба мав він право нещадно палити вишукану каліграфію, витончені зарубки та звивисті хвости її літер?…
І тоді я кинувся ловити ті маленькі порошини, щоб залишити у себе й вберегти від подорожі в безодню. Я жадібно хапав дрібки й складав їх у руку, й так нестямно захопився, що геть і не помітив, як з моєї долоні стекла крапля і безпристрасно розбилася об підлогу, немов дрібне, крихке скельце. Із жахом, що тоді прокрався у мої божевільні очі, я перевів погляд на лівицю та розкрив долоню горілиць. В її заглибині розтікалося невеличке озеро, яке вже за кілька мить висохло й безслідно зникло. Повен несусвітньої нісенітниці в думках, я прочинив дверцята до спальні Роналіни й закляк од здивування. З розчахнутого вікна, підхоплені морозним вітром, до кімнати залітали сотні маленьких сніжинок. Я зробив кілька несміливих кроків і підійшов впритул до вікна.
Попід туманом, котрий надвис майже над самісінькими верхівками дерев, навскіс остиглій землі спускався сніг. Він де-не-де встелився ледь помітною білою плівкою на вологому ґрунті, де і досі не висохли калюжі від учорашнього дощу. Однак тепер вони гралися з відблисками нічного світила під тонким шаром криги й ламалися на сотні друзок під колесами старезного дерев’яного візка, які нестерпно рипіли.
Навіть пекуче сонце, що згубило мрійника Ікара, не в силах тієї миті здужати той холод, що опосів моє серце з поглядом на кучера. Всередині нараз обірвалися всі ниточки, що тримали мій спокій, і він з гуркотом звалився у безмежний край паніки. У голові вихором, подібно тому снігу за вікном, кружляли мої думки. Вони збиралися до купи, важчали, й зрештою досягли ваги
Ракшаси – у буддизмі та індуїзмі злі духи, демони-людожери. Зображалися півтораметровими чудовиськами з жовтуватою (інколи чорною) шкірою. В індійській міфології вважалося, що ракшаси мешкають у пустелі на підступах до країни, неподалік гір Меру, де не існує війни, та вбивають тих, хто порушує заборону.