LITMIR.BIZ

Скачать книгу

на шинквасі.

      – Маєш острів.

      І повів далі, тицьнувши сигаретою на одну з тарілок.

      – Місцеві називають його… – вжив якесь грецьке слово Мітфорд, – тобто пиріг. Бо така його форма, хлопче. Посередині – хребет. У цьому куточку школа і село. На решті північної сторони – пустка. На всій південній – теж. Ось і вся географія.

      – Що там за школа?

      – Найкраща. На всю Грецію. Справді.

      – А як із дисципліною?

      Замість відповіді Мітфорд стиснув кулака, як каратист.

      – Чи є якісь клопоти з учителюванням?

      – Такі собі. Як всюди.

      Глянувши в дзеркало за шинквасом, він пригладив вусики й пробурмотів назви кількох книжок.

      Я спитав про життя поза школою.

      – Нема життя. Острів гарний. Милуйся, якщо хочеш. Пташки, бджілки, всяка всячина.

      – Ну а село?

      Він криво всміхнувся.

      – Старий, грецьке село – це тобі не англійське. Товариство – нуль без палички. Вчительські жінки. Кілька чиновників. Часом татко й мамця навідають якого учня. – Він сіпнув головою так, ніби комірець став затісний. Цей тик мав додати ваги словам. – Є кілька вілл. Десять місяців на рік забиті дошками.

      – Не дуже-то мене заохочуєш до поїздки.

      – Глушина, нічого не вдієш. Мертва глушина. А ті, що у віллах, – всі зануди. Крім одного. Навряд чи ти з ним зустрінешся.

      – Та невже!

      – Якось ми задерлися. Я йому просто у вічі сказав те, що про нього думаю.

      – А про що йшлося?

      – Сучий син пособляв німцям. Про те йшлося. – Мітфорд випустив добрячу хмару диму. – Так що доведеться тобі водити компанію з панами педагогами.

      – А вони хоч уміють по-англійському?

      – Більшість по-французькому квакає. Є там один грек. Теж англійську викладає. Пихатий надолобень. Одного разу я йому засвітив ліхтаря під оком.

      – Ого, нічогенький ґрунт ти мені приготував.

      Він засміявся.

      – Бачиш, їх усіх треба тримати в шорах. – Відчув, що трохи збився з ролі. – Там сіль землі – це селяни. Особливо критські. Хлопці хоч куди. Повір. Добре їх знаю.

      Я спитав, чому він виїхав звідти.

      – Знаєш, пишу книжку. Спогади про війну. Мусив із видавцем бачитися.

      В ньому відчувалося щось жалюгідне. Було легко уявити, як він, неначе шкодливий бойскаут, гасає й підриває мости у своєму чудернацькому однострої. А тут доводиться поневірятися в цьому нудотному світі добробуту й почуватися викинутим на сушу іхтіозавром.

      – Вовком завиєш без Англії, – зразу ж змінив він тему. – Тим більш, що й грецької не знаєш. Запиватимешся. Усі запиваються. Бо мусять.

      Він заговорив про рецину й арецинато, ракі й узо[27], а тоді перейшов на жінок.

      – До афінських дівчат ані не рипайся. Бо інакше заробиш сифон.

      – А на острові?

      – Глухо, старий. Найстрашнючіші мавпи на все Егейське море. І ще одне – сільська честь. Це небезпечна штука. Не раджу. Я сам попікся.

Скачать книгу