Лісові оповідки - Лідія Гулько

Скачать книгу

дріботів Рудий Хвостик. Мазунчик чеберяв останній. Він дуже хотів бути першим. Біг так швидко, як ще ніколи не біг. Проте випередити друзів у нього чомусь не виходило.

      Раптом щось трапилося. Мекека впав і просунувся на чотирьох ратичках уперед. На Мекеку з розгону налетів Рудий Хвостик. Зайча оббігло друзів. Воно зраділо, що випередило друзів. Але побачило купу – і зупинилося.

      Мазунчик уважно розглядав купу. Її хтось склав із сухої землі, хвої, шматочків листя та стебел. Але найцікавіше, що купа ворушилася. Ой, на ній сновигають мурахи! Їх видимо-невидимо. Вони бігають туди-сюди, туди-сюди. Але не наввипередки. Кожна мураха щось цупила: травинку, листочок, шматочки кори. Деякі колисали малят у білих згорточках.

      – Ти диви, – сказало зайча. – Такі малесенькі, а працюють. Ніхто не байдикує.

      – Я їм зараз покажу! Ме-ке-ке! – погрожувало козеня.

      Враз вискочило на купу і жваво запрацювало ратичками і повністю розвалило її. Потім носиком тикало у колишній мурашник, а ратичками швиргало залишки сухого листя. Знялася густа хмара їдкого пилу.

      У горлі Мазунчика неприємно лоскотало. Він дременув подалі від мурашника. Сів під смерекою. З відстані спостерігав.

      А білченя не дременуло. Крутилося коло Мекеки й підохочувало його:

      – Так, мурахам! Так! Це наша галявина. Хай ідуть у ліс і не заважають нам змагатися.

      Раптом козеня не своїм голосом мекнуло і вибриком пішло по всій галявині. Але дорогою звалилося у траву і енергійно качалося.

      Мазунчик подумав, що Мекека грається. Та коли прислухався, то зрозумів, що він плакав:

      – Рятуйте мене! Мурахи кусають! Мамо! Мамочко!

      Рудий Хвостик так само волав не своїм голосом. І голос його звучав дуже жалісно.

      На Маленьку поляну прибігла захекана коза Гострі Ріжки. Вона вилизала плямисте хутро свого синочка. Вибрала з нього всіх мурах, до останньої. Вмовляла синочка не плакати.

      А білченя лізло вгору стовбуром дуба і рюмсало:

      – Мамусю, рятуй мене! Ой, боляче!

      У дуплі відчинилися дверцята. Рудий Хвостик зник за ними.

      Чому бджілка розсердилася, а зайчик дав собі страшну клятву?

      Життя в Нашому лісі тривало. У повітрі дзвеніли малі й більші мухи, на гілці сперечалися білобокі сороки, з трави зеленими іскрами вистрибували коники. А ще з трави невпинно доносилося: «Шу-шу-шу». То сновигали мурахи. Тепер вони ще швидше бігали – до розваленого мурашника і в різні боки. Тягли довгі стебла, несли камінці, грудочки – відбудовували зруйновану хатку.

      – Треба вертатися додому, – сказав собі Мазунчик. – Але не поляною, а лісом, щоб мурахи не кусали.

      Сказав і пострибав.

      Дорога в обхід виявилася довгою. На ній траплялися глибокі рівчаки, кущі жалкої кропиви і колючого терну. Зайча перестрибувало жаб’ячі озерця, глибокі нірки жуків-рогачів, сухі шишки та гілки.

      Раптом по сіренькій спинці загупали, мов жолуді, великі краплі дощу.

      Зайча шмигнуло під лопухи. Під величезними листками було сухо й затишно. Зайча прилягло. Із задоволенням спостерігало за дощем.

      Біля лопухів утворилася річечка.

Скачать книгу