LITMIR.BIZ

Скачать книгу

й удома ни застане.

      Староста Юхим, однак, був удома. Вистругував голоблю до воза. Відколи старостою призначили, чи не вперше й приходив отак-о до далекого родича Панас. Вітаннє, кілька слів про життє-здоровлє, й почув Панас, як язик до піднебіння тулиться, мовби прилипає.

      – Щось сталося? – староста, певно, вловив його настрій, приховану тривогу.

      – Сталося, дєдьку Юхиме, – Панас зітхнув тихо, та в грудях запекло.

      – То кажи… Цим можу – поможу. Якщо свататися хочеш – то типерка тобі можна.

      І тут Панас одним духом, переступаючи через оте спокусливе «можна», випалив – без запитання про те, чи йому ни почулося – що хотів би сам до війська піти служити.

      – Сам? – староста вельми здивувався. – Мо’ земельки дармової захотілося… Так до неї дорога у два десятки з половиною літ пролягає. Мона й ноги поломити, а то й у ту землицю самому лягти.

      – Я ни через… Ни за землю і ни за гроші…

      Важко-важко вимовляв Панас слова-жорна… Слова… Слова-буци… Буци?..

      – Тоді чого ж?

      – Замість Пилипа хочу піти… Буци, Єрчикового сина…

      – Він просив?

      – Нє… Я сам…

      – Ніц ни второпаю, – сказав дядько Юхим.

      І тут Панас про те, чого насправді так рішив, ніби й сказав, ніби й не сказав, не всю правду… Що Пилип женитися має, а він же розуміє, яка то штука, як любляться довго.

      – Хто за дівка така? – поцікавився Юхим.

      – Параска Луськіська, Лускана старого, Митра.

      – Знаю, – одказав староста, – чого ж ни знати.

      – Ну й рішив, та й Тарасові скоро до войська, то хай вже ліпше одслужу, – сказав Панас.

      По довгій мовчанці – десь у селі, на цим кутові валували пси, ревла чиясь корова, хтось неподалік сварився і теї звуки били по тім’ю – староста Юхим промовив:

      – Діло, звісно, твоє… Али така придибенція, що зара мусиш остаточно рішити, бо через три дні й забирати рекрутів будуть, до присутствія, то мені сьогодні тра гінця у волость посилати, аби звідтам у повіт, до Володимира, собщили, що така й така заміна… То кажи – твердо рішив?

      – Рішив, – поспішно видихнув Панас.

      – А мати як? Ни проти?..

      Панас зам’явся, а тоді сказав:

      – Та спершу вроді й проти були, а типерка нє… Самі кажете – мій рішенець…

      – А Пилип знає?

      – Знає, – збрехав Панас.

      – І як?

      – Згоден.

      – Тоді зара помічника гукну, він грамотний, то й бомагу до волості писне… Болячки ниякої ни маєш?

      – Та вроді нє, – сказав Панас і скупо всміхнувся. – Здоровий, як бик.

      Староста руку простяг, стиснув міцно. Ще, видко, була добра сила в цього підстаркуватого чоловіка.

      – Хай тобі щастить, синку. Чєс, він скоро біжить…

      Час до відправки тягся нестерпно. Дні як роки. Правда, увечері здавалося, що день галопом, вистрибом промчався.

      Ну, звісно, мама, як новиною, рішенцем своїм, як мокрим рядном накрив, зразу в плач, в крик:

      – Що ж ти такеє надумав, синку?

      Панас

Скачать книгу