Скачать книгу

насупився Данило.

      – Та нехай правлять, – відмахнувся Мирослав і, перечекавши, поки інші луною повторять його слова, сказав зовсім іншим тоном: – Я не про те кажу.

      Данило відкинув голову назад, стискаючи пальцями підлокітники трону.

      – Рада зібралася, щоб вирішити, хто моє місце посяде.

      – Вирішили вже, – відповів на це Мирослав. – Тепер про інше говорити хочу. Маю право.

      – Має право, має право, – закивали, загули бояри на кріслах.

      – Ну, кажи, – погодився Данило, схрещуючи руки на грудях.

      – Кажуть, ти противитися Батию надумав. Це правда?

      – Хто каже?

      – Це справи не стосується, – заперечив Мирослав. – Я запитав, а відповіді не отримав. Негоже слова боярина повз вуха пропускати.

      – Негоже, негоже, – підтвердили інші.

      Данило змусив себе розслабитися і розтиснув пальці. Зривати гнів на старого не мало сенсу. Хтось із слуг, а може, і з близьких, завжди попереджав бояр про наміри князя. Щоб зберегти таємницю, потрібно було зберігати її в собі, а чи уникнеш ти помилок, якщо порадитися ні з ким?

      – Якби я поперек Батия пішов, то навіщо б до нього їхав? – вимовив Данило, ухиляючись від прямої відповіді.

      – Не можна йому перечити. – Мирослав спересердя пристукнув ціпком. – За ним сила.

      – За мною теж не трава польова.

      – Вгамуйся, княже! – схопився з місця Ратобор.

      – По-доброму просимо, – підтримав його Молибог.

      – Ану, сядьте! – гримнув на бояр Мирослав. – Слова я дотримую, нічого мене перебивати. – Його вицвілі старечі очі спинилися на князеві. – Проти тартар нам не встояти, Даниле Романовичу. Усі багатства світу в них. Тому і військо непереможне. Прийдуть – спалять усе. Кажуть, порошок у них горючий є, який нічим не загасити. Їхні машини бочки з палаючою смолою метають і каміння завбільшки з будинок. Усі знають, що зробили вони з непокірними. Де тепер церкви київські, чернігівські і багато інших? На прах обернули, пограбували. Як же Бог почує людей тамтешніх? Нам теж такої долі бажаєш?

      – Не може бути справжньої сили в тих, хто тільки чужим користується, – сказав князь Данило. – Стягують до себе все, що вкрали й награбували, як жуки-гнойовики. Мармур, граніт, залізо, золото, соболів, зерно, худобу, тканини… Свого немає в тартар нічого.

      – Є, князю, – заперечив з місця Андрій. – Кіннота.

      Кулаки Данила мимоволі стиснулися. Недолюблював він цього зухвалого красеня, який то волосся завивав, то бороду хною фарбував.

      – То, може, візьмемо і віддамо все Батию самі? – вкрадливо запитав він, свердлячи Андрія поглядом. – Дітей зв’яжемо, дружинам ярма на шиї надягнемо, добро на вози звалимо – і туди, туди! – Данило махнув рукою на схід. – У Батия сила, у Батия кіннота, підкорімося йому без бою і станьмо йому п’яти лизати! Ох ви, слухати вас гидко! Бояри ви чи горобці полохливі?

      – Ми бояри! – підвищив голос Мирослав, який уже не спирався на палицю, а розмахував нею, як списом. – А тому слухати нас ти зобов’язаний.

      – Я

Скачать книгу