Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва

Скачать книгу

завдяки Божому подихові, з примата на чоловіка, я не знаю. Можу хіба припустити, що гордість і самозамилування (найпосутніші почування «сильної» статі). Зате знаю напевно, вірніше, відчуваю всім єством, що праматір моя народжувалася в муках і що муки ті були не так тілесними, як душевними.

      Спершу вона побачила сліпуче світло, що оповивало всю її плоть і не просто пестило її, а наче шліфувало: щось відбирало в неї, а щось причиняло їй. Дотики світла були, з одного боку, приємними, лоскітливими, а з другого – дратували її, оскільки вона не сумнівалася, що тіло її є досконалим і не потребує жодної корекції, а будь-яка спроба щось змінити в ньому є насильництвом над нею, богоподібною істотою.

      Далі – відчула себе не те щоб мізерною, проте меншою і легшою, ніж до втручання світла, а відтак – беззахиснішою.

      «Світло – це Творець!» – врешті-решт здогадалася вона, бо саме таким бачив Його чоловік, який доброхіть чи несамохіть уділив їй частку себе, й злякалася його ляком – благоговійним, запобігливим, і усвідомила, що Він – Отець, якому не слід перечити. Проте все її єство жадало, аби Він учинив її такою, якою вона була перед тим, і відступив від неї.

      – Єва! Єва! – нарозспів промовило Світло й сліпучим променем торкнулося її чола – не то поцілувало його, не то поставило на ньому жарку печать.

      – Є-ва? Що таке Є-ва? – несміливо запитала вона якимось не своїм, писклявим голосом.

      – Єва – це життя, – пояснило Світло. – Ти – Єва! – І його негучний голос сягнув кожної клітини її змалілого тіла, але збурив у ній не радість, а протест:

      – Я Адам! – вигукнула вона. – Твій син улюблений!

      – Єва! – лагідно шумнуло Світло й немовби провело по її довгому, довшому, ніж колись волоссю золотим гребінцем, і воно стало м’якшим, шовковистішим.

      Цей порух Світла збентежив її, з очей полилося щось гаряче, схоже на зігріту сонцем воду, – й вона, змахнувши його з обличчя, запитала:

      – Господи! Чому ти називаєш мене чужим іменем? Чому не впізнаєш?

      – Це твої ім’я! – м’яко, але переконливо промовило Світло.

      – Ні, ні! – палко запротестувала вона, забувши, що Йому не можна перечити. – Я – Адам! Адам! – і в її свідомості напрочуд яскраво відтворилося-вирізьбилося, як вона – Адам, нарікає невеличку білокрилу істоту «голубом», в’юнку, шерхату – «ящіркою», а більшеньке створіння з великими вологими очицями, яке щойно вислизнуло з лона матері на теплий моріжок, – «ланню». І постала перед нею якась істота, схожа на неї – Адама, але темніша шкірою. Вона взяла ту «лань» на руки й поцілувала її.

      І чомусь захотілося їй вихопити звірку з рук неприємної з’яви, але видиво зникло…

      – Оце Адам! – промовило Світло, й вона побачила перед собою… себе.

      – Це я! Я! – загукала вона і спробувала підвестися, але не змогла, бо памороки впали на очі. А отямившись, відчула, як той, кого Світло нарекло її іменем, підводить її, вдоволено проказуючи її ж таки голосом: «Оце тепер вона

Скачать книгу