Скачать книгу

мене була нерухома, пригнічена розпачем, як оті щурі, що втрачають надію в лабораторних експериментах і лягають у своїх лабіринтах помирати з голоду.

      Я спробував зібрати свої думки докупи. На хвилинку навіть здалося, що коли я сидітиму й чекатиму достатньо довго, то все може налагодитися якимось чином саме собою. Я був такий стомлений, що речі в помешканні мерехтіли й двоїлися перед моїми очима; настільна лампа була оточена світляним німбом; надірвана шпалера, здавалося, тремтіла.

      Я підняв телефонну книгу й відразу поклав її знову на стіл. Думка про те, щоб зателефонувати в поліцію, жахала мене. І що може зробити поліція? Я надто добре знав із телевізійних передач, що людина має бути відсутньою протягом двадцяти чотирьох годин, аби її почали шукати. Я майже переконав себе, що повинен вийти в місто й спробувати її там знайти, незалежно від того, що надворі ніч, і до дідька наш «Сімейний план дій у нещасних випадках», коли раптом у дверях пролунало оглушливе дзеленчання, що розкололо тишу, і моє серце підстрибнуло від радості.

      Діставшись до дверей, я став вовтузитись із замком.

      – Це ти, мамо? – гукнув я, відкинувши верхню засувку й розчахнувши двері, – і тут моє серце полетіло вниз до самого нижнього поверху.

      У дверях стояли двоє людей, яких я ніколи в житті не бачив: круглолиця кореянка з коротко підстриженим жорстким волоссям та чоловік іспанського вигляду в сорочці й краватці, дуже схожий на Луїса з «Вулиці Сезам». Нічого загрозливого в них не було, радше навпаки: обоє низенького зросту й літнього віку, одягнені, як шкільні вчителі, що іноді замінюють тих, які працюють постійно, – та хоч вираз облич в обох був добрим, я зрозумів у ту саму мить, коли їх побачив, що моє життя, те, яким я його знав, закінчилося.

      Розділ ІІІ

      Паркова авеню

І

      Соціальні працівники посадили мене на заднє сидіння свого компактного автомобіля й повезли до їдальні в даунтауні, поблизу їхньої контори, фальшиво помпезного закладу, який блищав скошеними дзеркалами та дешевими китайськими свічниками. Після того як ми сіли за столик із диванчиками (обоє вони влаштувалися поруч, навпроти мене), вони дістали з портфелів блокноти та авторучки й стали умовляти мене, щоб я поснідав, поки вони цмулили каву та ставили запитання. Надворі було досі темно; місто лише почало прокидатися. Я не пам’ятаю, щоб я плакав або щось їв, хоч на всі наступні роки запам’ятав запах омлету, який вони мені замовили; спогад про переповнену тарілку, огорнуту парою, досі примушує мій шлунок скручуватися.

      Ресторан був майже порожній; сонні помічники офіціантів розпаковували за прилавком ящики з бубликами та кексами. За сусіднім столиком зібрався гурт блідих завсідників нічних клубів із розмазаною під очима підводкою. Пам’ятаю, як дивився на них розпачливим, невідривним поглядом – на пітного хлопця в китайському піджаку, на потріпану дівчину з рожевими пасмами у волоссі, а також на стару даму при повному макіяжі, у хутряному пальті, надто жаркому для цієї погоди, яка сиділа сама-одна за прилавком і поглинала

Скачать книгу