Скачать книгу
парку. Щовечора моя мати до пізньої ночі сиділа за калькулятором, переглядаючи рахунки. Хоч ми сплачували стабільне комірне за наше помешкання, було надзвичайно складно щомісяця обходитися без платні мого батька, бо хоч яке нове життя він для себе вигадав, воно не передбачало посилати гроші на підтримку свого сина. Нам доводилося задовольнятися пранням білизни в підвалі нашого дому, ходити на вранішні, дешевші кіносеанси, купувати хліб учорашньої випічки та дешеві китайські страви (локшину, яйця фу-юнг) та заощаджувати п’ятицентові й десятицентові монети на оплату проїзду на автобусі. Та коли я плентався додому з музею в той день – змерзлий, мокрий, з болем, від якого розколювалася голова, – до мене раптом дійшло, що, позаяк наш батько нас покинув, ніхто у світі не турбуватиметься ані про мою матір, ані про мене; ніхто не сидітиме й не думатиме про те, де ми пропадали цілий ранок і чому він нічого про нас не чув. Хоч би де був наш батько, будуючи собі своє Нове Життя (у тропіках чи в преріях, в маленькому лижному містечку або в одному з найбільших американських міст), він, безперечно, цікавився телевізійними новинами, й було легко навіть уявити, що він нині перебуває в стривоженому стані, як перебував іноді, почувши історію, що не мала найменшого стосунку до нього, про ураган або обвалений міст у якомусь далекому штаті. Але чи стривожиться він достатньо, щоб згадати про нас і зателефонувати нам, щоб перевірити, як справи? Мабуть, ні – як навряд чи зателефонує він у свій колишній офіс і запитає, що там відбувається, хоч, безперечно, подумає про своїх колишніх колег, які працюють у центрі Нью-Йорка, – мовляв, а що там відбувається з обліковцями бобів та штовхачами олівців (так він називав своїх колишніх колег), що трудилися на Парковій авеню, 101. Чи секретарки там перелякалися, зібрали папери зі своїх робочих столів, взули своє зручне взуття й подалися додому? Чи влаштували таку собі пригнічену вечірку на чотирнадцятому поверсі, замовивши сандвічі й зібравшись перед телевізором у конференц-залі?
Хоч я діставався додому, здавалося, цілу вічність, я мало що пам’ятаю про ту подорож, лише сіру, холодну, залиту дощем Медісон-авеню – безліч парасольок, натовп людей на хіднику, що мовчки суне до нижнього міста, відчуття масової безликості, що нагадало мені чорно-білі фотографії 1930-х років, де були зображені довгі черги людей, які стояли біля хлібних крамниць та банків, які зазнали краху. Мій головний біль і дощ зменшили світ до такого вузького болючого кола, що я майже нічого не бачив, крім людей зі згорбленими спинами попереду мене на хіднику. Правду кажучи, голова в мене розколювалась, і я взагалі майже не бачив, куди йду; раз або двічі я мало не потрапив під колеса автомобіля, коли переходив вулицю, не звертаючи уваги на світлофор. Здавалося, ніхто точно не знав, що сталося, хоч до мене долинали з припаркованих автомобілів такі слова, як «Північна Корея», а чимало перехожих бурмотіли «Іран» або «Аль-Каїда». А кощавий чорний чоловік із дредами, мокрий до кісток, бігав біля музею Вітні,
Скачать книгу
