Скачать книгу

азад на стільці, доки не врізався в стінку.

      Тоді я перебував у полоні персонажів роману, чув у кімнаті запах кордиту, мені хотілося вимовити вголос імена людей, яких люблю.

      Втрутився дитячий спогад: іще малим хлопчиком я грався в ковбоїв і підстрелив горобця; я стояв серед трави й дивився на пташку, таку теплу в моїй руці, а щоки пекло від сліз.

      Я похитав головою й замислився про початки…

* * *

      Колись давно журнал «Argosy»[1] доручив мені поїхати до в’язниці штату Нуево-Леон у місті Монтеррей, Мексика, щоб узяти інтерв’ю в американця, якого засудили до смертної кари за вбивство трьох молодих людей.

      Мені було тоді двадцять три роки, і я гадав, що після висвітлення поліцейської операції в Техасі спізнав усі премудрості життя.

      В’язня звали Дайкс Еск’ю Сіммонс, колишній пацієнт психіатричної лікарні. Коли я вперше на нього глянув, то побачив перед собою білого чоловіка, приблизно п’ять футів одинадцять дюймів, сто сімдесят п’ять фунтів[2], з посивілим каштановим волоссям. Особливі прикмети: погана пластика за Лімберґом[3] на заячій губі, маленькі шрами на голові. У нього були очі навіженої черепахи. Більшість часу він затуляв їх парою чорних окулярів.

      Сіммонс відрекомендував мені кількох своїх товаришів: один – судовий службовець у його справі (який тепер сидів за розкрадання майна), а ще фотограф-новинар, який знімав наручні годинники з мертвих і поранених в автомобільних аваріях. Фотограф підкотив рукав і показав мені п’ять годинників, запропонувавши за хорошу ціну «Bulova»[4] з брудним ремінцем.

      Сіммонс також представив мені свою дружину, гарненьку медсестру з Огайо, яка побралася з ним уже після того, як він опинився у в’язниці. У суботні вечори їм дозволяли шлюбні візити, і, щоб побути на самоті, вони завішували ґрати камери ковдрами.

      На жінку було приємно поглянути – оаза спокою в такому місці.

      Десь за рік до того Сіммонс спробував утекти, підкупивши охоронця, щоб той не замкнув двері й лишив йому пістолет. Сіммонс передав гроші, підійшов до заповітних дверей і збагнув, що його підставили, а двері й досі замкнені. Охоронець засунув гроші в штани й підстрелив Сіммонса. Він лежав і стікав кров’ю на потрісканій землі. І не помер тільки тому, що його врятував напрочуд умілий тюремний лікар.

      Коли я поцікавився лікуванням Сіммонса, наглядач відімкнув для мене в’язничний медпункт.

      Лікар Салазар був маленьким граційним чоловіком із темно-рудим волоссям. Він стояв майже нерухомо, у його поставі вчувалась певна елегантність. Він запропонував мені присісти.

      Меблів було мало. Ми сиділи на стільцях. У шафі під стіною стояли склянки з етикетками. Кілька медичних інструментів. Голка, нитка, стерилізатор, ножиці з тупими кінцями для розрізання бинтів і, що цікаво, гінекологічне дзеркальце.

      Лікар відповів на мої запитання з приводу вогнепального поранення, пояснив, як зупинив кровотечу.

      Лікар Салазар склав пальці драбинкою під носом і поглянув на мене.

      – Містере Гарріс, що ви відчували, коли дивилися на Сіммонса?

      – Намагався зрозуміти, чи підходить він під опис убивці, який дали свідки.

      – А крім цього, ви склали якесь враження?

      – Та ніякого.

      – Він охоче відповідав на запитання?

      – Ну, так, але я зробив із цього небагато висновків. Він досить товстошкірий. Він ті відповіді вже напам’ять витовк.

      – Відповіді на очікувані запитання. Він надягнув свої сонцезахисні окуляри?

      – Так.

      – Але ж у камері тьмяно, правда?

      – Так.

      – Як ви гадаєте, чому він надягнув окуляри?

      – Може, хотів якось сховатися.

      – А вам не здалося, що окуляри надають певної симетрії його обличчю? Покращують зовнішність?

      – Я дійсно про це не думав, лікарю. Він має такий вигляд, наче його багато били, і то в голову.

      Лікар Салазар заплющив очі – можливо, в пошуках терпіння – і тоді знову їх розплющив. Очі лікаря були бордовими[5] з мерехтливими бурштиновими цятками.

      – Він трохи повертав обличчя вбік, коли говорив із вами, градусів на десять ліворуч?

      – Може, він відводив погляд, так часто роблять.

      – Як ви гадаєте, Сіммонс огидний? Губу йому зашили не дуже добре, так?

      – Так.

      – Ви ще побачитесь із Сіммонсом, містере Гарріс?

      – Певно, що так. Нам мають дозволити зробити кілька знімків з його машиною.

      – У вас є з собою сонцезахисні окуляри, містере Гарріс?

      – Так.

      – Я вам не радив би вдягати ті окуляри, коли будете ставити йому запитання.

      – Чому?

      – Бо він бачить у скельцях своє відображення. Як ви гадаєте, Сіммонса мучили на перервах

Скачать книгу


<p>1</p>

Американський палп-журнал (дешеве масове літературне видання), який існував у 1882–1978 рр.; Т. Гарріс писав для нього кримінальні оповідання.

<p>2</p>

≈ 1,8 м, 79 кг.

<p>3</p>

Метод Лімберґа (пластика зустрічних трикутників) – спосіб зшивання шкіри, коли зустрічні пасма з’єднуються не в прямий шов, а в довільну геометричну фігуру чи зиґзаґ, щоб якомога економніше й раціональніше використати шкіру.

<p>4</p>

Американська марка годинників, найбільш масова на початку ХХ століття.

<p>5</p>

Насправді «бордові очі» (maroon eyes) мають не зовсім бордовий колір. Згідно з юристом і антропологом Альфонсом Бертильйоном, цей термін уживається, коли райдужка містить темно-коричневий, майже чорний пігмент, а колір «однорідний і нагадує оболонку каштана… стиглого, чистого й блискучого».