LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Слухаю, – сказав Велерад, бавлячись важкезним буздиганом,[5] що лежав на столі. – Я Велерад, бургомістр Визіма. Що маєш мені сказати, мосьпане розбійнику, перед тим, як підеш до темниці? Троє убитих, спроба накласти прокляття – незле, аж ніяк незле. За такі речі у нас, у Визімі, на палю саджають. Та я людина справедлива, спочатку тебе вислухаю. Кажи.

      Рівієць розстебнув кубрак, дістав з-під нього сувій білої козячої шкіри.

      – На роздоріжжях, по корчмах прибиваєте, – сказав він тихо. – Правда те, що там пишете?

      – А, – буркнув Велерад, дивлячись на витравлені на шкірі руни. – Така, значить, справа. Як я відразу не здогадався? Авжеж, найщиріша правда. Підписано: Фольтест, король, владця Темерії, Понтару й Магакаму. Виходить, правда. Але відозва відозвою,[6] а закон законом. У Визімі я закон та порядок пильную! Людей мордувати не дозволю! Зрозумів?

      Рівієць кивнув на знак того, що зрозумів. Велерад гнівно посопів.

      – Знак відьмацький[7] маєш?

      Незнайомець знову поліз за комір каптану, видобув круглий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні було вибито голову вовка із вишкіреними іклами.

      – Ім’я якесь маєш? Можеш будь-яке назвати, не з цікавості запитую, а щоб розмову полегшити.

      – Звуся Ґеральтом.

      – Та хоч і Ґеральтом. Судячи з вимови – з Рівії?

      – З Рівії.

      – Так. Знаєш що, Ґеральте? Із тим, – Велерад поплескав долонею по відозві, – із тим – дай собі спокій. То поважна справа. Багацько вже намагалися. То, брате, не те саме, що пару гультяїв захльостати.

      – Знаю. Це мій фах, бургомістре. Написано – три тисячі оренів нагороди.

      – Три тисячі, – бургомістр закопилив губи. – І принцесу докупи, як люди балакають, хоча милостивий Фольтест того й не дописав.

      – У принцесі я не зацікавлений, – сказав спокійно Ґеральт. Сидів, склавши руки на колінах. – Написано – три тисячі.

      – Що за часи, – зітхнув бургомістр. – Що за паршиві часи! Ще років двадцять тому хто б і подумав, навіть на п’яну голову, що такі професії будуть? Відьмаки! Мандрівні вбивці василісків! Бродячі різуни драконів та утопців! Ґеральте! У твоєму цеху пиво дозволено пити?

      – Дозволено.

      Велерад плеснув у долоні.

      – Пива! – гукнув. – А ти, Ґеральте, сідай ближче. Бо чого ж то я.

      Пиво було холодним і пінистим.

      – Паршиві часи настали, – ремствував Велерад далі, сьорбаючи з кухля. – Наплодилося усілякої мерзоти. У Магакамі, у горах, аж роїться від боболаків. У лісах раніше хоч би вовк який вив, а зараз – на тобі: примари, боровики якісь, куди не плюнь – вовкулак чи інша яка зараза. По селах русалки та жалібниці дітей крадуть, на сотні вже рахуємо. Хвороби, про які раніше й не чув ніхто, аж волосся дибки. Ну, а до комплекту ще й оте! – він попхнув сувій шкіри по столу. – Не дивина, Ґеральте, що такий попит на ваші послуги.

      – Ця королівська відозва, бургомістре, – підвів голову Ґеральт. – Чи знаєте подробиці?

      Велерад відхилився на спинку

Скачать книгу