LITMIR.BIZ

Скачать книгу

ься, щоб поплакати і повернутись назад. Небо ж було – рання весна.

      Двоє вершників неквапливо їхали дорогою. Один був старшим, років за сорок, інший – ще зовсім молодий, років двадцяти.

      – Знаєш, що я тобі скажу: нема у ньому нічого особливого. Зовсім не розумію, чому ним так всі захоплюються, – провадив розмову молодший.

      – Бо цей автор цікавий. І розумний, – відгукувався старший, котрого звали Захаром.

      – Я знаю, чому він нібито цікавий. Просто один вельможа знічев’я прочитав його і сказав, що це «ого-го». Через це інший його прочитав і подумав: «Може, я чогось не розумію, може, дійсно ого-го?» – і порадив ще одному багатію почитати. Так і повелося. А розумні люди його не читають. Я от не знаю, якого ясика ти його так захищаєш, – говорив Даниїл.

      – Ти прочитав останній роман?

      – Прочитав. І що? Ти хочеш про нього поговорити?

      Захар звів очі до неба.

      – А що ще робити? – промовив він.

      – Так ось: що там розумного? Сюжет затягнутий, діалоги – непутящі. У кінці взагалі: головні герої якось по-дурному гинуть, а все вирішує один бовдур, котрий там, якщо подумати, ні в тин, ні в ворота, якийсь приблуда.

      – У цьому ж вся суть, – заперечив чоловік.

      – Що світ рятують усілякі телепні? – іронічно запитав Даниїл.

      – Точно. Краще не скажеш.

      Юнак теж звів очі до неба, наче перевіряючи, що весна й досі там.

      – Бідолашний світ. Іноді мені його шкода. Може, його краще не чіпати? Може, він сам себе врятує? – із надією поглянув Дан на Захара.

      Старший чоловік повернув голову і строго промовив:

      – Ні. Телепні знають, що роблять.

      – Телепні знають, телепні зроблять.

      Обоє розреготались, і Захар схвально хитнув головою.

      – Так отож!

      Дорога йшла вгору і озиралась на хащі – чи бува хто не йде назирці. А гори мовчали, вислуховуючи кожного, хто пройшов сотні і сотні, тисячі і тисячі. Миль, річок, війн.

      – Ти будеш добрим телепнем, – лукаво промовив Захар.

      – Чого це?

      – Бо ти тупий.

      – А-а, – почухав потилицю юнак. – Краще не скажеш. Тупий так тупий.

      – І почуття гумору у тебе нікуди не годиться.

      – Тому що я не розумію твоїх жартів?

      – Ні, тому що ти сам не вмієш жартувати.

      – Та йди ти!

      Юнак спробував ударити Захара, але той ухилився і погнав коня вперед. Дан кинувся за ним.

      Дорога піднімалась вище, сумно міркуючи, що вона ніколи не закінчується, а подорожні на ній – колись таки звертають вбік, щоб знайти свою домівку.

* * *

      – Приготуйся: він іде, – зашипів Захар і причаївся.

      Даниїл завмер. Замість зброї в руках у обох були великі, дерев’яній, красиво вирізьблені палиці. Вони стояли на краю села, десь між цвинтарем та болотами. Над ними мерехтів безкінечний чан зірок.

      – Бачиш? – почулося напружене від старшого чоловіка.

      – Ні, – мотнув головою юнак.

      – Пре на нас…

      Нарешті і другий побачив чорну постать, що сунулась крізь темряву. Це була велетенська істота, немов зіткана із опівнічних жахіть. Позаду чорної фігури теж щось ворушилось, лише значно дрібніше.

      – Готуй світлячка, – прошепотів Захар.

      Двоє мисливців на нечисть вичікували влучну мить. Істота наближалась. Вона була понад два метри на зріст і, здавалось, що ще росла. Велетень рухався беззвучно, а позад нього щось ворушилось.

      – Зараз… зараз, – повторював Захар, а Даниїл подумки вистукував той самий ритм. У руці юнак стискав невеличку кулю.

      Велетень ріс,

      стискав і вистукував

      а за ним – вистрибувало, перебігало з місця на місце.

      – Зараз. Зараз! Давай!!!

      Дан пожбурив кулю на кілька метрів від себе. Круглий предмет впав на землю і засяяв. Проте світло нікого не налякало і не змусило кинутися врозтіч, а навпаки – прискорило події. Гладкий, цілком голий нелюд із зарослим лицем несподівано побіг значно швидше, ніж від нього можна було сподіватися.

      Даниїл ще міцніше вперся ногами в грунт. Здавалося, що ця гола глиба зараз змете їх, як голодний ведмідь достиглу малину.

      – Стояти! – кричав Захар.

      – Іди сюди! Давай! – кричав Даниїл.

      Відстань між ними зникла. В останню мить обоє подалися вперед, виставивши круглі кінці палиць. Велетень зі всієї сили налетів на цю дивну зброю і заточився назад, ніби малина ведмедю видалась не до смаку. Він хапнув повітря ротом та випустив низький черевний звук. Але від потужної атаки Даниїл не впорався з рівновагою – нога зісковзнула і зрадливо підвернулась. Юнак опинився на землі.

      – Вставай! Бий його! – командував Захар, насуваючись на нічну почвару.

      Його напарник скривився від болю в коліні, але

Скачать книгу