LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Твайнінґ мав рацію, – відповів тато. – У тебе натура огидного, нікчемного сорту людей.

      – Твайнінґ? Старий Каппа? Каппу точить хробаччя усі ці тридцять років, Джако. Як і Джейкоба Марлі. Однак, як казав Марлі, його привид дещо затримався. Як ти, напевно, помітив.

      – І ми порішили його, – татів голос був глухим і безживним.

      Невже я почула те, що почула? Як він міг…

      Відірвавши вухо від дверей і зробивши спробу розгледіти що-небудь крізь замкову шпару, я проґавила те, що тато казав далі. Він стояв біля столу, спрямувавши погляд у бік дверей й звертаючись до незнайомця, котрий був до мене спиною. Я прикинула оком, що заброда дуже високого зросту – не менш як шість футів і чотири дюйми.[19] Своєю рудою чуприною й вилинялим сірим костюмом він скидався на канадського журавля, що його опудало я бачила в притіненому кутку музею вогнепальної зброї.

      Я знову притулила вухо до панельної обшивки дверей.

      – …усі знають, що ганьба не буває застарілою, – заявив голос. – Кілька тисяч тобі погоди не зроблять, правда ж, Джако? Ти мав би розживитися на чималу суму, коли померла Гаррієт. Сама тільки страховка…

      – Стули свій мерзенний писок! – закричав тато. – Махай звідси, поки я…

      Зненацька мене схопили в оберемок, мабуть, підкравшись іззаду, і груба рука затулила мені рот. Моє серце ледь не вискочило з грудей.

      А що мене тримали так міцно, то я не могла й пальчиком поворухнути.

      – Повертайтеся в ліжко, міс Флавіє, – зашипіло мені на вухо.

      Доґґер. Це був він.

      – Це не ваш клопіт, – прошепотів мені. – Повертайтеся в ліжко.

      Він попустив затиск, і я швидко випручилася.

      Йому не минути мого отруйного погляду. Проте навіть у напівтемряві я помітила, що його очі чомусь злагідніли.

      – Зникніть звідси, – сказав він пошепки.

      І я втекла.

      Опинившись за дверима власної кімнати, я походила нею туди-сюди, як частенько робила, коли переді мною виростали перешкоди.

      Я думала про те, що підслухала. Тато мав чиюсь кров на руках? Про це й думати дарма. Тут має бути якесь просте-простісіньке пояснення. Якби ж то мені вдалося підслухати всю розмову тата з незнайомцем… Якби ж то Доґґер не заскочив мене в темряві… За кого він узагалі себе має?

      Я йому ще всиплю перцю.

      – Не відкладаючи! – сказала я голосно.

      Я вийняла Хосе Ітурбі[20] із зеленого паперового конверта, гарненько завела патефон, хляпнула пластинку на програвач – і була винагороджена полонезом Шопена ля-бемоль мажор. Простягнувшись на ліжку, я почала задумано підспівувати:

      – Да-да-да-да, да-да-да-да, да-да-да-да, да-да-да-да…

      Звучання було таким, наче цю музику вигадали для фільму, де старий «бентлі» фуркотів і фуркотів на місці, хоч як його намагались зрушити: поганий вибір для супроводу в царство сну…