Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк

Скачать книгу

коли? – запитала Ліліан.

      – За два тижні може бути готове.

      За два тижні. То для неї – як два роки.

      – Якщо вдасться, за десять днів. Треба буде ще кілька примірок.

      – Добре. Якщо не можна інакше.

      – Справді, не можна інакше.

      Ліліан щодня приходила на примірку. Тиша в кабіні якимсь дивним чином зачаровувала її. Інколи вона чула зовні голоси інших жінок, але срібло й сірість власної кабіни відмежовували її від міського гаму. Біля неї увихалася кравчиня, наче жрець на службі в якогось ідола. Заколювала, збирала матеріал у фалди, морщила, кроїла, бурчала незрозумілі слова, бо губами стискала шпильки, стояла навколішки й натягувала, гладила обережно, колінкувала то назад, то вперед, мовби під час якоїсь церемонії, що повторювалася знову та знову. Ліліан стояла непорушно й бачила перед собою в дзеркалах трьох жінок, які були схожі на неї, а водночас якимсь дуже холодним чином дистанціювалися від неї, з ними на її очах робилося щось, що тільки здалека, здавалося, мало зв’язок з нею, а попри те її глибоко змінювало. Інколи штора її кабіни відхилялася, і всередину заглядала інша клієнтка, квапливо інспектуючи поглядом невтомних войовниць статі, з зацікавленням, але водночас із настороженістю. Ліліан відчувала тоді, що не має з цим нічого спільного. Вона не полювала на чоловіка, полювала на життя.

      У процесі цих днів розвинулися взаємини дивної чужої інтимності між нею та жінками в дзеркалі, які змінювалися разом із кожним новим вбранням. Вона розмовляла з ними без слів, відображення посміхалися до неї, не посміхаючись. Вони були серйозні і якимсь тихим, сумним чином близькі між собою, як сестри, які виховалися окремо й ніколи не підозрювали, що колись побачаться. А тепер відбулося, немов уві сні, оце мовчазне рандеву, сповнене лагідної меланхолії, бо незабаром вони знову муситимуть розлучитися і не побачаться вже ніколи. Навіть одяг з іспанським акцентом мав у собі щось із того: позбавлена світла, драматична чернь оксамиту, бухаюча раптовим полум’ям тропічна червінь шовку, широкі плащі, в яких тіло здавалося майже нематеріальним, і важка парча коротких камізельок, що їх носять тореадори й з-за яких визирали пісок, і сонце, і раптова смерть.

      Повернувся Баленсіаґа. Він мовчки придивився до однієї з примірок. Наступного дня продавчиня принесла до кабіни щось срібне, що скидалося на шкіру риби, яка ніколи не бачила сонця.

      – Месьє Баленсіаґа хотів би, щоб ви мали цю сукню.

      – Я мушу зупинитися. Я купила вже більше речей, ніж повинна, щодня щось докуповувала.

      – Але приміряйте, будь ласка. Напевно ви її візьмете. – Продавчиня усміхнулася. – Та й ціна буде така, що ви залишитесь задоволеною. Дім моди Баленсіаґи хотів би, щоб ви носили його вбрання.

      Ліліан вдягнула те срібне «щось». Воно було майже перлового кольору, але замість зробити її блідішою, додало барв її обличчю і рукам, оздоблюючи їх золото-брунатним відтінком.

      – Я візьму її, – зітхнула вона. – Таку сукню відкинути важче, ніж залицяння Дон Жуана й Аполлона.

      Не завжди, але в цей момент саме так і було. Вона жила в невагомому,

Скачать книгу