Таємниця одного дiаманта - Юрій Логвин

Скачать книгу

ї.

      Стародавнiй автор чи не знав, чи не назвав у своєму рукописi ймення перехожого та звiдкiля вiн був. Мабуть, тому не згадує його iменi також i Адам Мец.

      Але ми гадаємо, нi, просто впевненi, любий читачу, що цей мандрiвець iз мавпою був колишнiй моряк Алi, син убогого й нужденного смiттяра iз славного мiста Багдада. А Джаубарi описує нам часи десь початку XIII столiття. Значить, i Алi жив у той час.

      I Багдад у той час був ще славний i знаменитий, та найкращi часи для Багдада давно минули. Правда, найгiршi часи ще не настали – монголи пiд рукою Хулагу-хана зарiзали останнього халiфа Аль-Мустасiма i сплюндрували Багдад, Мiсто Миру, в 1258 роцi вiд Рiздва Христового, що рiвнозначно 656 року хiджри.

      Найславетнi часи минули так давно, що вже оповiдачi в ханах-заїздах, на базарах-суках, в мечетях, харчевнях та лазнях розповiдали про доброго халiфа Гаруна ар-Рашида i його вiрного вiзира, що перевдягались у звичайних обивателiв столичного мiста i тинялись у такiй машкарi ночами по сумнiвних закапелках. I, звичайно, попадали у рiзнi неймовiрнi пригоди.

      Про iншi звички Гаруна ар-Рашида нiхто вже й не пам'ятав. Ну, наприклад, про таке: при пiдозрi на когось Гарун ар-Рашид покивом голови кликав ката – той завжди був серед челядi. I кат зразу ж уривав нитку життя невдахи-посiпаки. Є вiдомостi, нiби для того, щоб краще рубалося, кат носив iз собою шкiряну подушку i пiдставляв її пiд шию приреченому. Отаку, наприклад, мав звичку Гарун ар-Рашид, якого нам казки «Тисячi i однiєї ночi» розмалювали, як лагiдного дивакуватого батька своїх пiдданих…

      Але суща правда в казках «Тисячi i однiєї ночi» те, що пригоди вiдбувалися в розкiшнiм i багатiм мiстi Багдадi. Хоча столиця халiфату так нiколи не писалася анi в грамотах, анi в книгах, анi карбувалася на монетах. Називали Багдад iншим iменем – Мадiнат-ас-Салям – Мiсто Миру, Мiсто Безпеки, так, як його назвав дiд Гаруна ар-Рашида – славнозвiсний Аль-Мансур. Його iмення було Абу-Джафар, але вiн вирiшив прийняти почесний титул «Аль-Мансур» – тобто «Переможний», з яким i лишився у людськiй пам'ятi.

      Цей «Переможний» настiльки боявся власних пiдданих, що завiв звичай, якого потiм дотримувались усi халiфи без винятку, незалежно вiд їхнiх розумових здiбностей чи ступеня «переможностi». Це звичай «фарас-ан-науба». Тобто в халiфськiй стайнi завжди – i вдень i вночi – стояв добрий кiнь пiд сiдлом, щоб на ньому, в разi небезпеки, мiг втекти халiф – «повелитель правовiрних».

      Невiдомо, чи знали про цей звичай царi, королi та iмператори Європи. Але вiдомо, що через тисячу рокiв з розпеченої серпневим сонцем Москви, охляп на скакунi тiкав Петро I до Троїцького монастиря. Щоправда, потiм що пригоду iсторики або замовчували, або подавали не як вияв нестримної панiки, що охопила майбутнього «Переможного», а як вияв бурхливого темпераменту та нестримностi!..

      Цiкаво було б iще знати, чи тодi, коли Катерина II виламувала з царських регалiй дорогоцiнне камiння i зашивала в одяг, бо чекала чорних звiсток про бунт Омеляна Пугачова – цiкаво було б знати, чи тримала вона напоготовi коней? Чи дотримувалась вона звичаю «фарас-ан-науба»?! Шкода, але поки що про це не доводилось чути, а от про зашитi в одяг дiаманти iсторики згадують. Взагалi щось воно так вже випадало, що в «Переможних» схильнiсть до завоювань i перемог завжди поєднувалась iз схильнiстю до втечi вiд справжньої чи уявної небезпеки.

      Iван Васильович, котрий Грозний, наприклад, плекав мрiю про втечу на далекi туманнi береги Альбiону до скупих та пихатих британцiв. I собi це за вину не ставив анi перед богом, анi перед своїми пiдданими, рабами та холопами. А водночас дуже, дуже лютував на втiкача – князя Курбського.

      Не любили, ой не любили «Переможнi» помазаники божi втiкачiв, особливо як вони раби, холопи! Петро Великий так не любив втiкачiв, що наказав рекрутiв позначати татуїровкою на руцi. А щоб татуїровка наймiцнiшою була, робили її по живому тiлу пiдпаленим порохом. Бо раптом втече новобранець, злякається шведських куль i турецьких ятаганiв, не схоче накласти головою за царя-батюшку…

      Та не збиваймося на манiвцi, а повернiмося до головного – до заснування Мiста Миру знаменитим, славетним Аль-Мансуром. Вiн, як свiдчать хронiсти, довго їздив до Iраку. Бо Iрак пiдтримав його чорне знамено роду Аббасидiв * у боротьбi проти бiлого стягу халiфського роду Омейядiв. Врештi-решт Аль-Мансуру сподобалась мiсцина поруч iз сiльцем Багдад, де нiби збирались кiнськi ярмарки. Отут вiн i наказав будувати. Але й тодi, як i тепер, робили попереднi плани. Тiльки тодi було менше керiвникiв i ще менше проектантiв. I це, слава Аллаху милосердному й милостивому, щасливо позначилося на будовi мiст. Хоча, як ми бачимо, проблеми, якi зараз часом виникають з вини славетних зодчих, виникали й тодi.

      План Мiста Миру насипали на землю попелом. Походив, поблукав Аль-Мансур майбутнiми вулицями та майданами свого майбутнього круглого мiста, бо в планi мiсто було як колесо вiд гарби: ступиця – резиденцiя халiфа, спицi колеса – вулицi, обiд – зовнiшнi мури з незлiченними вежами. З вулиць до резиденцiї прямого ходу не було. Тiльки по галереях мурiв через незлiченнi варти й залоги…

      Аль-Мансур дбав про те, щоб у мiстi жили тiльки його придворнi.

      М'ясний ринок вiн взагалi випхав за стiни мiста, бо в рiзникiв повсякчас у руках довгi гострi ножi.

      Палац же приголомшував

Скачать книгу