LITMIR.BIZ

Скачать книгу

біля лінії фронту. Настрій у нього ставав дедалі похмурішим, песимістичним. Він занотовує у своєму щоденнику: «Хто з нас зможе повернутися додому, коли все це завершиться?»

      У пітьмі він відчував якийсь рух. Темна лінія рухалася в їхньому напрямку. Фон Геріх схопив трубку польового телефону і наказав артилерії негайно відкрити загороджувальний вогонь. Темна лінія наближалася. Ще ближче. Жодного пострілу або вигуку. Ось над окопом засвистіли картечні гранати. Вони влучали в ціль, вибухаючи просто поверх темної лінії («трах-трах-трах»). Ланцюг червоних вогнів осяяв нічне небо. Фон Геріх наказує своїм солдатам відкрити вогонь. Темна лінія перед ними сповільнила крок, повернула, зникла вдалині.

      Решта ночі минула спокійно.

      Уранці фон Геріх спробував підвестися, але одразу ж упав. Виявилося, що він не відчуває свою ліву ногу. А потім і ліва рука дивним чином оніміла. Можливо, це психічна реакція, адже кінцівки не ушкоджені. Командир батальйону хоче, щоб фон Геріх залишився на своєму посту. Але той непохитний. Він підозрює, що його паралізувало через ту саму контузію[71] в лоб, яку він дістав кілька днів тому. Він зворушливо попрощався зі своєю ротою. Багато хто, і він сам, розплакалися, і благословив солдатів. Потім його перенесли в штаб частини, де його оглянув лікар, який підтвердив, що він потребує лікування. Фон Геріх з полегшенням зітхнув: «Я вирушаю додому зі спокійною совістю».

      Цього похмурого лютневого дня фон Геріха відвезли на хиткому селянському возі у військово-польовий госпіталь у Ломжі. Там на нього чекали неприємності, хоча і меншого масштабу.

      Він, звісно ж, розраховував відпочити, але це виявилося неможливим. Після недавніх боїв госпіталь переповнений пораненими. Ліжок на всіх бракує. Чимало люду змушені лежати на соломі. Поміж поранених багато тяжких, вони стогнуть, плачуть, голосять – і помирають. Хоч як парадоксально, але це видовище було для нього новим. Зрозуміло, він бачив тих, хто помирали на полі бою, бачив страшні рани, але в нього бракувало сил або часу тривалий час затримувати на цьому свою увагу[72]. Поранених якнайшвидше несли з поля бою. Отже, він не помічав їхніх страждань. А його лякали не рани. Його лякало страждання.

      Сутеніє. На соломі неподалік від фон Геріха лежить чоловік, перевернувшись на живіт. Йому відстрелило частину черепної коробки. У зяючій рані видно мозок. Зіщулившись від болю, він рве руками солому і слабким, жалібним голосом повторює одну й ту саму фразу: «Мамо, дай води! Мамо, дай води!». Фон Геріх приголомшений:

      Я завжди був прихильником війни, війни нещадної, війни, що породжує справжніх чоловіків, коли від кожного окремо і від усього народу в цілому потрібно найкраще, найблагородніше, на що тільки вони здатні. Але тепер, коли я бачу цього нещасного поруч зі мною, я проклинаю війну за всі ті страждання, що вона з собою несе. Чи, можливо, це моя контузія зробила мене таким чутливим?

      Усю ніч безперервно цей чоловік просив маму принести води.

      37

      Неділя,

Скачать книгу