LITMIR.BIZ

Скачать книгу

впавши в похідні ліжка, що везли в обозі, але досі так і не розпаковували. Дні минали тепер за сном, їжею, грою в карти, навчаннями, музикою, іграми.

      Але головне – вони відчули справжнє полегшення. На цій ділянці Східного фронту все було цілком сприятливим для них. Австро-угорська армія продовжувала відступати. Учора отримали новину про те, що ще 30 тисяч ворожих солдатів здалися в полон. Полк перебував в австрійській частині Галичини. До того ж фон Геріх мав особисті причини відчувати полегшення: три тижні тому він отримав бойове хрещення, в бою за село на південь від Любліна. Не можна сказати, щоб його роті сильно дісталося: ледь вони почали наступати – на чолі з фон Геріхом, який курив трубку, – як отримали наказ повернутися і негайно ретирувалися. Але випробування він витримав – це головне. І навіть потім, коли на полі, зарослому люпином, його відкинуло вибухом важкого снаряда з мортири, він не злякався. Це переживання, як і подальша удача в боях, зміцнили в ньому почуття не те щоб невразливості, але певної обраності. Він більше не хвилювався: «Панове військові кореспонденти та інші оповідачі достатньо розписали всі жахи війни, але ж насправді ми пишалися тим, що ми справжні мужчини і не боїмося поглянути смерті в обличчя».

      Фон Геріх разом з іншими входить до порожнього палацу. Він належить польсько-австрійському графові зі старовинного роду Тарновських[24]. Мешканці палацу втекли, залишивши своє житло. Фон Геріх і його товариші побачили всередині таку казкову розкіш, що в них просто подих перехопило. Вони блукали нескінченним лабіринтом кімнат з таким дзеркальним паркетом, що бачили в ньому свої відображення; під стелею, декорованою старовинними плафонним розписами, між стін, прикрашених важкою, дорогою обшивкою, картинами старих майстрів, «якими міг би пишатися будь-який музей». В одній кімнаті стояв чудовий рояль марки «Блютнер». На кришці лежали ноти, поміж них – Гріґ. Один з офіцерів сів до рояля і почав грати.

      Лункі зали сповнилися звуками музики, а фон Геріх пішов далі. Він побачив бібліотеку. Кімната була без вікон, уздовж стін – полиці з книгами, а стеля в ній була скляною, і крізь неї видніли перші зірки, що засвітилися в небі. Книжкові томи стояли в суворому порядку, і фон Геріх швидко зрозумів, що бачить перед собою унікальну колекцію: наука, філософія, теологія, поезія, історія. Так, історія. Як і багато інших, фон Геріх уважав себе часткою Чогось Великого, і вигляд пухких томів надихнув його:

      Я мрію про те, щоб ця війна, яка закрутила мене у своєму вирі, ніби соломинку, швидко стала б лише спогадом, як і всі колишні війни. І від неї залишиться лише книга, на сторінках якої перлини страждань, співчуття і відданості обов’язку і почуттям засяють ще яскравіше, ніж на пожовклих сторінках старих фоліантів.

      Він іде далі. (Музика Гріґа лунає дедалі більш глухо в нього за спиною.)

      Тепер він вступає в ту частину палацу, ящо встигли розграбувати – військові або цивільні. Тут усе розідране, розбите, сплюндроване. Під ногами риплять скалки скла і кришталю. Зникло його відображення в дзеркальному паркеті,

Скачать книгу