LITMIR.BIZ

Скачать книгу

хотів пустити для сміху… – Він пропустив мене, обережно притулившись до стінки, наче боявся, що я торкнуся його живота.

      Через хвилину він, дико ревучи, співав.

      Закривши двері своєї кімнати, я почув, що спів чувся не через дерев’яну стінку. Крізь неї чувся стогін… Той самий стогін, що був і вночі. П’яний спів Герасима було чути крізь двері, що виходили надвір. Здивований, я вибіг із хати.

      Та кімната, де живуть вони – переділена стіною. Там дві кімнати. В одній із них щось єсть…

      Надворі, за кілька кроків від порога, мене зупинила рука Герасима. Тепер він був одягнений як слід.

      – Моя баба спить, Любина… і ви лягайте спати собі… слиште.

      Од нього несло, як од розкупореної пляшки, але я бачив – він силкувався володіти собою.

      – Пустіть… – сказав я.

      – Ідіть спати, – сказав він мені.

      Я знову налякав міліцією. Його рука пустила мене, як залізні лещата.

      Вийшовши на вулицю, я швидко пішов просто до Любини.

      У тіні за деревами нікого не було видко, але я знав, де вона. Любина лежала на траві, наче дівча, й плакала. Голова її була на колінах Хоми.

      Вони злякалися мене. Вона стулила плечі, і все тіло її наче чекало, що ось-ось хтось вдарить по ньому нагаєм.

      Але Хома ворухнувся. Враз він дико захрипів і підвівся. Я бачив, як метнувся його порожній рукав того, що він розмахнувся здоровою рукою. В цій руці був камінь.

      Я одскочив убік.

      – Це не Герасим… Чорт… Чужий.

      Любина встала, очи її блищали, як чорні краплі. Хома притулив її до себе. Я чув, як колотилося йому серце. Він, плутаючись, неслухняними словами розказував мені, що думав, ніби я – Герасим. Хома хотів розсадити голову Герасимові цією штукою. Ще одна секунда й він пустив би камінь мені на череп, бо він думав, що за Любиною прийшов Герасим. Тепер він навіть пізнає мене і дуже радий, що череп цілий.

      Хома хоче забрати Любину – й завтра вона вже не Герасимова.

      А зараз у нього ця штука, бо вічно той гад, після Варки і всякої сволочі, шукає Любину, а Хому одгонить, як голодну собаку. І слухається Хома і йде, як слухняний пес, бо у Герасима як-не-як – дві руки, а в Хоми – ось що. Він мотнув порожнім рукавом сорочки й ковтнув біль. Чогось було шкода цього гіганта з дитячою душею. Він мені подобався. Я взяв те, що він держав у руці. Це був важкий, фунтів у сім-десять, гострий шматок якоїсь породи, вроді залізної руди.

      – На, дура, на – монатки… Провалювай, хі-хі… і не появляйся. Чортові собаки.

      Герасим цинічно сміється, і цей сміх котиться в пітьмі, як важкі свинцеві кульки.

      Мені хочеться встати, повалити його, звернути йому шию як волові і бити прямо по морді.

      Він стоїть кілька хвилин, аж поки щезають на вулиці лайливі слова ображеної Варки. Потім на вулицю іде й він. Він точиться, балакає з собою. Його хода і він сам нагадують орангутанга.

      Хтось легко сіпає мене за сорочку. Розплющивши очи, я побачив Любину. Це вона будила мене на роботу.

      – Вставайте… Вставайте… Герасима ще не було з ночі.

      Вона

Скачать книгу