Що впало, те пропало - Стівен Кінг

Скачать книгу

Енді уривчасто реготнув і повернувся на свій бік стола. – За п’ять років я, можливо, зможу відкрити свій магазин – я вже вподобав одну містинку на Лейсмейкер-лейн, там тепер магазин тканин, не дуже успішний, – але знадобиться набагато більше часу, щоб знайти грошовитих клієнтів і завоювати довіру.

      «Занадто багато „але“, – подумав Морріс, проте раніше „але“ не було».

      – Наскільки більше?

      – Спробуй прийти до мене з цими записниками на початку двадцять першого століття, якщо вони все ще будуть у тебе.

      Навіть якщо б у мене зараз було коло знайомих приватних колекціонерів, ніхто, навіть найбільш одержимі, і ті не доторкнулися б до такої небезпечної речі.

      Морріс якийсь час дивився на нього занімівши. Потім нарешті вимовив:

      – Нічого такого ти не говорив, коли ми планували…

      Енді схопився обома руками за голову.

      – Ми нічого не планували! І не намагайся на мене нічого перекладати. Ніколи! Я знаю тебе, Моррі. Ти їх украв не для того, щоб продати. Принаймні, не прочитавши. Потім ти, напевно, погодишся показати дещо з них світові, якщо ціна влаштує. Але головне в цьому всьому – ти просто схибнувся на Джоні Ротстайні.

      – Не треба так говорити. – Пульсація в скронях посилилася.

      – Я буду так говорити, якщо це правда, а це правда. Ти схибнувся ще й на темі Джиммі Ґолда. Це через нього ти потрапив до тюряги.

      – Я потрапив до тюряги через матір. Вона, можна сказати, своїми руками мене туди запхала.

      – Яка різниця? Це в минулому. А зараз сьогодення. Якщо не станеться дива, незабаром чекай на поліцейських. І вони прийдуть з ордером на обшук. Якщо ти ці записники зберігатимеш у себе, коли вони постукають у двері, вважай, що тобі гаплик.

      – З якого дива їм до мене приходити? Нас ніхто не бачив, а мої напарники… – Він підморгнув. – Скажімо так, мертвий не видасть.

      – Ти… Що? Убив їх? І їх убив? – З Енді можна було писати картину нелюдського жаху.

      Морріс знав, що говорити цього не варто було, але – кумедно, як це «але» час від часу проскакує – Енді був таким бовдуром.

      – У якому місті жив Ротстайн? – Очі Енді знову забігали так, ніби він будь-якої миті очікував на появу поліцейських із гарматами напоготові. – Толбот-Корнерс, правильно?

      – Так, але це переважно самі ферми. Усього міста там – закусочна, продуктова крамниця й заправка на перехресті.

      – Скільки разів ти там бував?

      – Разів п’ять. – Насправді разів десять, з 1976-го до 1978-го. Спочатку сам, потім із Фредді або з Кертісом, або з ними обома.

      – І коли ти там був, ти в когось запитував, хто найвідоміший мешканець цього міста?

      – Звісно. Кілька разів. Ну то й що? Так, напевно, кожен, хто буває в тій забігайлівці, запитує про…

      – Ось тут ти помиляєшся. Більшості приїжджих байдуже, що це місто Джона Ротстайна. Якщо вони щось запитують, то про те, коли можна пополювати на оленів або яка риба водиться в озері. Ти не подумав, що місцеві згадають тебе, коли поліція спитає, чи не цікавився хтось чужий хлопцем, який написав

Скачать книгу