LITMIR.BIZ

Скачать книгу

висунув шухляду й дістав жовтий блокнот[113].

      – Що саме там може відбутися, чого ви очікуєте?

      Девід зам’явся:

      – Ну… це важко сказати.

      Четта подивилася на нього прямо:

      – Розказуй, каро. Тепер вже пізно задкувати. – Тон у неї був легкий, майже грайливий, але Джону Далтону вона здалася занепокоєною. Він зрозумів, що обоє його візитерів занепокоєні. – Почни з тієї ночі, коли вона почала плакати не перестаючи.

5

      Девід Стоун вже десять років викладав студентам американську історію й історію Європи ХХ століття, тож він розумівся на тому, як організувати розповідь так, щоби важко було не побачити внутрішню логіку подій. Цю історію він розпочав з повідомлення, що те марафонське голосіння їхньої маленької дочки припинилося майже зразу ж після того, як другий авіалайнер увігнався у Всесвітній торговельний центр. Потім він повернувся в часі до тих їхніх снів, у яких його дружина бачила Абру з номером рейсу «Америкен Ерлайнз» на грудях, а він з номером рейсу «Юнайтед Ерлайнз».

      – У своєму сні Люсі знайшла Абру в туалеті в літаку. А я в своєму – в якомусь охопленому пожежею торговому закладі. Можете зробити власні висновки з цієї частини. Або ні. Як на мене, ті номери рейсів здаються доволі промовистими. Але про що саме вони промовляють, я не розумію. – Він невесело розсміявся, здіймаючи вгору руки, щоб потім їх знову опустити. – Можливо, мені боязно зрозуміти.

      Джон Далтон пам’ятав ранок 11 вересня 2001 року – і Абрин напад безупинного плачу – дуже добре.

      – Дозвольте мені висловитися прямо. Ви вважаєте, що ваша дочка, якій тоді було лише п’ять місяців, якось передчувала ті атаки і якимсь телепатичним чином попередила про них вас?

      – Так, – підтвердила Четта. – Викладено лаконічно точно. Браво.

      – Я розумію, як воно звучить, – сказав Девід. – Саме тому ми з Люсі про це не розводилися. Окрім як Четті, тобто. Люсі розповіла їй того ж вечора. Люсі розповідає своїй Момо геть усе, – зітхнув він. Кончетта подарувала йому холодний погляд.

      – А у вас не було подібного сновидіння? – спитав у неї Джон.

      Вона похитала головою.

      – Я була в Бостоні. Далеко від її… ну, не знаю, як сказати… передавальних можливостей?

      – Вже минуло майже три роки після одинадцятого вересня, – сказав Джон. – Я припускаю, що відтоді відбувалися ще якісь речі.

      Багато чого відтоді відбувалося, і тепер, коли він спромігся розповісти про першу (і найнеймовірнішу подію), Джон зрозумів, що про решту йому буде розповідати досить легко.

      – Піаніно. Це сталося наступного тижня. Ви знаєте, що Люсі грає?

      Джон похитав головою.

      – Ну, вона грає. Ще з початкової школи. Вона не видатна піаністка, нічого такого, але грає насправді добре. У нас «Фогель»[114], його їй подарували мої батьки на наше весілля. Інструмент стоїть у вітальні, там само раніше містився й Абрин манеж. Серед усього іншого я на Різдво 2001-го подарував Люсі також збірку пісень «Бітлз», перекладену для роялю. Абра зазвичай

Скачать книгу