Доктор Сон - Стівен Кінг

Скачать книгу

метлявся йому між ніг.

      – Цукейки!

      – Ні, це не цукерки, – сказав Ден, хоча чому ні, звісно ж, це і є цукерки: цукерки для носа.

      Не звертаючи уваги, хлопчик потягнувся рукою до білого порошку. І тоді Ден помітив синці в нього на плечі. Такі, як ото залишають по собі чиїсь жорстокі пальці.

      Він ухопив хлопчика за талію і між ногами. Вихнувши дитиною вгору і геть від столу (з намоклого здавленого підгузка йому крізь пальці залопотіла на підлогу сеча), Ден побачив у себе в голові коротку, проте нестерпно яскраву картинку: схожий на Діні парубок з тієї фотокартки у її портмоне хапає цього хлопчика і трясе. Залишаючи на ньому сліди своїх пальців.

      («Агов, Томмі, коли тобі сказано геть звідси нахер, що саме тобі не ясно?»)

      («Не треба, Ренді, він же ще дитина».)

      Невдовзі ця картина зникла. Але той, безсило протестуючий другий голос належав Діні, і він зрозумів, що Ренді – це її старший брат. Логічно. Не кожний бузувір обов’язково мусить бути бойфрендом. Подеколи ним буває брат. Подеколи дядько. Подеколи

      («виходь, щеня негодяще, виходь і отримай свою кару».)

      ним є дорогий, рідний Татусь.

      Він поніс дитину – Томмі, його звуть Томмі – до спальні. Малюк побачив матір і моментально почав пручатися: «Мама! Мама! Мама!»

      Щойно Ден його опустив, Томмі подріботів до матраца і заповз до неї під бік. Не прокидаючись, Діні його обняла і пригорнула до себе. На хлопчику задерлася майка «Брейвз», і Ден побачив, що синців у нього доволі ще й на ногах.

      «Її брата звуть Ренді. Я міг би його знайти».

      Ця думка була такою ж холодною і яскравою, як озерна крига у січні. Якби він дістав з гаманця фотографію і сконцентрувався, ігноруючи бемкання в своїй голові, він, либонь, зміг би знайти цього великого брата. Він таке вже робив колись.

      «Я міг би залишити на ньому власноручні синці. Міг би сказати, що наступного разу я його вб’ю».

      От тільки не буде наступного разу. З Вілмінгтоном покінчено. Він не збирався знову колись побачити Діні й цю її безпорадну маленьку квартирку. Він не збирався бодай колись знову повертатися думкою до минулої ночі або цього ранку.

      Цього разу пролунав голос Діка Хеллорана:

      «Ні, любесенький. Можливо, речі з «Оверлука» ти й можеш замкнути до скриньок, але не спогади. Їх ніколи. Вони-то й є справжніми привидами».

      Він затримався у дверях, дивлячись на Діні та її вкритого синцями сина. Малюк уже також поринув у сон, і на вранішньому сонці ці двоє виглядали майже янгольськими істотами.

      «Вона не янгол. Може, вона й не залишає на ньому синців, але ходить на гульки, залишаючи його вдома самого. Якби тебе тут не було, коли він прокинувся і приблукав до вітальні…»

      – Цукейки, – промовив хлопчик, тягнучись до кокаїну. Погані справи. З цим щось треба робити.

      «Можливо, але ж не мені. Нічогенько виглядатиме, якщо я з такою пикою з’явлюся у відділку соціальної служби зі скаргою про нехтувану дитину, еге ж? Коли сам тхну алкоголем і ригаками. Пересічний добропорядний громадянин виконує свій громадянський обов’язок».

      «Ти

Скачать книгу