Зодчий із пекла - Наталя Лапіна

Скачать книгу

стояв він вже півгодини, а мікроавтобуса й видко не було. Натомість, натужно пихкаючи мотором, під’їхав старенький «ПАЗик», і в нього, трошки попхавшись і посперечавшись для годиться, мирно всілися сільські дядьки й тітки зі своїми незмінними торбами та відрами. Дверцята зі скрипом стулилися, й вони швидко рушили чи то в Пронозівку, чи в Калатозівку – туди, де на них чекають рідні домочадці та теплі кімнати, де вони будуть господарями життя, а не надокучливими пасажирами, як на цьому Богом забутому вокзальчику.

      Маленькі курці також подалися додому. Стало зовсім пусто.

      І безжальний цвях, який він носив у серці останні роки, знову почав пекти. Як завжди, коли на душі порожньо, темно, самотньо… Коли ось так насувається похмурий вечір. Вітер. Хмари. Сніг. І тьмяне чуже світло з промерзлих вікон.

      Коли він, остаточно змерзнувши, вирішив-таки податися до злиденного «Версалю», на станційне подвір’я несподівано влетів яскраво-фіолетовий мікроавтобус. Загальмував збоку, наче не хотів мати з цією безглуздою автостанцією нічого спільного.

      М’яко чмокнули дверцята, й до туалету повагом посунули кілька гарно вбраних пасажирів.

      Половина місць виявилася незайнятими, тому пузатий водій одразу погодився взяти Бориса, хоча й зиркнув на нього недоброзичливим оком та зажадав гроші наперед.

      Він, стоячи на морозі й хуртовині, люто длубався в кишенях, шукаючи гаманця. Сердито тицьнув гроші в долоню шоферові. Довго струшував з одягу та черевиків сніг і нарешті пройшов у кінець салону, де диванчиком з’єдналися чотири сидіння. Поставив біля ніг майже порожню сумку.

      Ідилія. Нарешті. За вікнами нічого не видно. Щільне скло надійно відгороджує від засипаного снігом осоружного містечка. Попереду, під низькою стелею, мерехтить зірочками екран маленького дорожнього телевізора. М’яко, тепло, пахне шоколадом, парфумами й помаранчами.

      Куточок затишної Європи у майже сибірській холоднечі провінційної глушини.

      Один за одним повертаються до автобуса пасажири. Попереду, нагородивши нового попутника прокурорським поглядом, вмостилася дебела пані в довгій натуральній шубі. На її високу чорну зачіску пішло фарби та лаку для волосся по півкіла, не менше. І шуба, і волосся – чорні-чорнющі…

      А з другого боку від проходу, трохи далі від нього – дуже симпатична дівчина в коротенькій світлій дублянці. Зняла білий беретик і почала розчісувати волосся. Довге, біляве, шовковисте… Таке повинне пахнути літньою галявиною чи сонячним пляжем…

      Він спостерігав за цими проявами звичайного життя, наче фільм з заморського побуту дивився.

      Цікаво, в чому зараз ходить Леся? У такому ж беретику? В дублянці? Леся, Леся… Де її зараз шукати?

      Вдарила металевими молоточками легка мелодія «Нічної серенади» Моцарта – і змовкла. Тільки пара тактів. Улюблена з дитинства музика…

      Пані у хутрах приставила до вуха крихітний мобільничок:

      – Да. Да. Думаю, десь за півгодини… Канєшно, да…

Скачать книгу