Кобзар. Вперше зі щоденником автора - Тарас Шевченко

Скачать книгу

Петруся,

      Обнімемось, поцілую —

      Дивуйтеся, люди!

      А ти стоїш, червонієш…»

      «Коли то те буде?»

      «Швидко, швидко, моя рибко.

      Молись тілько Богу.

      Іди в хату, лягай спати.

      А я край дороги

      Серед степу помолюся

      Зорям яснооким,

      Щоб без мене доглядали

      Тебе, одиноку.

      Серед степу одпочину».

      «Хіба сю ніч кинеш?

      Хіба зараз?..» «Я жартую,

      Тепер Україну

      Ні москалі, ні татари —

      Ніхто не воює».

      «А я чула, що ляхи йдуть».

      «То вони жартують.

      Розійдемось, моє серце,

      Поки не світає.

      Чого ж знову заплакала?»

      «І сама не знаю».

[1841, С.-Петербург]

      Утоплена

      Вітер в гаї не гуляє —

      Вночі спочиває;

      Прокинеться – тихесенько

      В осоки питає:

      «Хто се, хто се по сім боці

      Чеше косу? Хто се?..

      Хто се, хто се по тім боці

      Рве на собі коси?..

      Хто се, хто се?» – тихесенько

      Спитає-повіє

      Та й задріма, поки неба

      Край зачервоніє.

      «Хто се, хто се?» – спитаєте,

      Цікаві, дівчата.

      Ото дочка по сім боці,

      По тім боці – мати.

      Давно колись те діялось

      У нас на Вкраїні.

      Серед села вдова жила

      У новій хатині,

      Білолиця, кароока

      І станом висока,

      У жупані; кругом пані,

      І спереду, й збоку.

      І молода, – нівроку їй, —

      А за молодою,

      А надто ще за вдовою,

      Козаки ордою

      Так і ходять. І за нею

      Козаки ходили,

      Поки вдова без сорома

      Дочку породила.

      Породила, та й байдуже;

      Людям годувати

      В чужім селі покинула:

      Отака-то мати!..

      Постривайте, що ще буде!

      Годували люде

      Малу дочку, а вдовиця

      В неділю і в будень

      З жонатими, з парубками

      Пила та гуляла,

      Поки лихо не спіткало,

      Поки не та стала:

      Незчулася, як минули

      Літа молодії…

      Лихо, лихо! Мати в’яне,

      Дочка червоніє,

      Виростає… Та й виросла

      Ганна кароока,

      Як тополя серед поля,

      Гнучка та висока.

      «Я Ганнусі не боюся!» —

      Співає матуся;

      А козаки, як хміль отой,

      В’ються круг Ганнусі.

      А надто той рибалонька,

      Жвавий, кучерявий,

      Мліє, в’яне, як зостріне

      Ганнусю чорняву.

      Побачила стара: мати,

      Сказилася люта:

      «Чи бач, погань розхристана,

      Байстря необуте!

      Ти вже виросла, дівуєш,

      З хлопцями гуляєш…

      Постривай же, ось я тобі!..

      Мене зневажаєш?

      Ні, голубко!»

      І од злості

      Зубами скрегоче.

      Отака-то бува мати!..

      Де ж серце жіноче?

      Серце матері?.. Ох, лихо,

      Лишенько,

Скачать книгу