LITMIR.BIZ

Скачать книгу

і запечені в сметані. Все це дратувало, аж дух забивало. Його молода плоть озвіріла від безконечного голодування, від недоїдків половецьких та мунгальських. А тут раптом – така своя, звична з дитинства смачна їжа! І він мимоволі забував про все і про всіх. Міцні зуби з хрумкотом кусали присмажену шкоринку хліба, з вовчою пожадливістю рвали гусячу печеню, хрускали соковитими огірками та капустою, змащеною запашною рижієвою олією.

      В одну таку мить, коли він, забувши про все, запихався за обидві щоки, його погляд упав на Янку.

      І тут він завмер. Недожований кусень застряв йому в горлі: дівчина тримала перед собою дерев’яну ложку з кашею, але не їла, а поверх неї дивилася через стіл на нього, і знову в її очах було щось таке, що змусило його густо почервоніти.

      «Мабуть, я їй здаюся бридким чудовиськом, – подумав він з досадою. – Ще б пак! Патли і борода – як у попа, а пожадливість – як у вовка! Є з чого чудуватися!»

      Йому було ніяково, соромно, і він відклав ложку.

      Боярин Дмитро помітив це і теж витер вуста рушником.

      – Не поспішаймо… Вечір довгий, а все, що в мисках, наше… Поговоримо… Я хочу розпитати про дещо нашого гостя.

      – Питай, боярине, – тихо промовив Добриня.

      – Бачиш, парубче, якщо ти потрапив до нашої господи, то розкажи, хто ти і звідки, як жилося тобі в неволі. Все розкажи! Все нам цікаво знати!

      Добриня сумно усміхнувся.

      – Якщо все пригадати, то й ночі не вистачить для розповіді.

      – Всього не треба. Спочатку – хто ти, звідки, як потрапив у неволю?

      – Ну, це найлегше… Родом я з Калинового Кута, що над Ірпенем. Якраз насупроти Лисівського монастиря – через річку…

      – Знаю, – кивнув головою Дмитро. – Це недалеко від наших вотчин – Личанки та Музич. Я бував там з хлопцями на ловах у приірпінських лісах та плавнях. Гарні місця! Розкішні!

      – Ліпших і не зіськати! Сходив я і нашу землю, і Половецьку, а такої розкоші, як там, не бачив! Калиновий Кут недарма назвали так. Село наше розташоване в самому куті, утвореному річками Ірпенем та Олешнею, а з третього боку – Рудкою, золотистою, багнистою долиною, де навіть узимку не замерзають криниці-джерела та прогної. Рудка багата на залізну руду, і ми витоплювали з неї добру крицю, яку привозили в Київ на продаж… З четвертого боку, від заходу сонця, Калиновий Кут відділявся від наших сільських угідь озером Рокитним, на березі якого і стояли хата та кузня мого батька… Гарно там було влітку, ох, як гарно! Всюди понад берегами, тобто навколо всього села, росли зарості калини. Ось чому Кут і назвали Калиновим. Навесні як зацвіте – мов у молоці село купається! А восени забагряніє листям та достиглими кетягами ягід – ніби дівчина пишається у вінку!.. Земля у нас така, що встроми в неї прута – виросте дерево, а в лісах, ріках, на болотах звіра, риби, птиці – не злічити!.. Та не тільки цим славен Калиновий Кут, а умільцями, що постачають залізо всій окрузі – від Києва до Василькова і від Мутижира до Витичева. Всюди там ножі, чересла, мечі – з нашої криці!

Скачать книгу