Дядечко на ім’я Бог - Євген Положій

Скачать книгу

ступаю вбік. На стінах висить багато ікон прекрасної роботи грецьких майстрів без оправ, які я по черзі уважно оглядаю. Іко тим часом опускає кілька сирійських лір у пластиковий бокс для пожертв.

      До Маалюлі ще 30 км на північ, регулярний транспорт не ходить, та такі дрібниці вже давно для нас не проблема.

      Стопимо мікроавтобус. Водій – араб-християнин, на панелі – іконка із зображенням Ісуса, на дзеркальці заднього виду – ланцюжок із хрестиком. «У Маалюлі досі розмовляють давньоарамейською мовою. Це мова Христа!» – каже водій. «О-о!» – дивуюся я і значуще киваю головою, хоча мені, на відміну від Іко, однаково.

      (Давньоарамейською мовою актори говорили у фільмі Мела Гібсона «Страсті Христові», який я подивився вже потім – в Україні. Гарний фільм.)

      Перед в'їздом у селище стоїть великий глиняний глек, метрів два заввишки. Водій підвозить нас просто під стіни монастиря Мар Текла, хоча йому й не по дорозі. Ми дякуємо – звісно, ніяких грошей. «Свята Текла – учениця святого апостола Павла, – продовжує розумувати Іко, – тут покоїться її тіло. Коли Текла рятувалася від переслідувачів, то наштовхнулася на стіну, помолилася – і в скелі з'явилася ущелина. Ми, певне, її побачимо». Але спочатку ходімо до джерела, вода якого вважається чудодійною. Тут дуже тихо, попри те, що багато людей. Вода така холодна, аж зводить зуби, дуже прозора, так би мовити, вода в своєму найкращому природному прояві. Кухоль прив'язаний міцним металевим ланцюгом. Надпис над джерелом усе пояснює: «Руки не мити, кухоль із собою не забирати!» Ні тобі «шановні», ні тобі «будь ласка», ні тобі «дякуємо» – досить різке таке звернення, непривітне. Іко звертає увагу, що надпис лише російською мовою. Ні англійською, ні французькою, ні арабською – лише російською. «Я з України, – кажу я Іко, – це різні країни!» «Цілком можливо!» – усміхається вона, дратуючи. Але по-справжньому соромно стає в ущелині. Вона невелика, метрів сімдесят у довжину і метрів десять завширшки – Теклі, мабуть, вистачило цих розмірів, щоб утекти. Стіни геть-чисто розписані і розмальовані, фарба чомусь тільки червона: Леся+Мурат=любовь! Саратов, Семья Макаровых, Тула, Россия, 2002 год! Ванек и Ленок, Самара, 1995 г. Тьху, прости господи, яка дикість! І знов-таки – жодного надпису французькою, арабською чи англійською. Зрозуміло тепер, чому звернення до відвідувачів біля джерела лише російською, ясно, хто там мив руки й крав кухлі. На виході я зітхаю з полегшенням – жодного свідоцтва варварства українців. «Не тішся, – каже Іко, – ти, певне, як завжди, перший українець, який тут побував. Приїдеш років через десять – побачиш надписи і «Київ», і «Донецьк»! Ти хитрий. Усе привабливе зі спільної історії визнаєш своїм, а все погане – лишаєш іншим. Це несправедливо». Я ще раз глибоко зітхаю. Прикро. Мені важко пояснити Іко всі ці деталі відносин. У її свідомості ми й досі – одна країна. Вона добре розуміє мої емоції, але її розуміння радше територіальне, пропущене крізь досвід Курильських островів. Отут вона зі мною абсолютно згодна! По дорозі до

Скачать книгу