LITMIR.BIZ

Скачать книгу

побачить у кращому разі замкнені двері та єхидних дворових котів, яких у незліченній кількості підгодовував його партнер, а в гіршому – іншого власника та іншу організацію. Однак, до чималого подиву Олега, табличка з назвою, хай і дещо кособоко, але висіла на місці, та й сама агенція працювала. У грудях ворухнулося щось схоже на ностальгію, коли він потягнув на себе риплячі двері й увійшов усередину, до вузького напівтемного коридорчика.

      Три м'які дерматинові стільці, призначені для клієнтів на випадок черги (якої на його пам'яті ніколи не було), були так само порожні й навіть вкрилися товстим шаром пилу. З інших дверей, що вели власне до офісу, лунали голосні звуки телевізора. Зі кілька секунд Олег ідентифікував, що дивляться «Серце Ангела». Оце так вони працюють, виявляється. Ну зараз він комусь дасть чортів.

      Сокіл зупинився у дверному отворі й окинув оком офіс, уперше за три роки. З його останнього візиту тут мало що змінилося, принаймні у кращий бік. Хіба що вицвіли шпалери, одна з люмінесцентних ламп під стелею почала блимати, а прибиральниця, судячи зі стану підлоги, скоротила собі робочий графік до одного разу на місяць. Всередині знаходилися троє. Борис Лупибатько, його помічник і, до цього моменту, цар і бог агентства, сидів, задерши ноги на шефів дубовий стіл, і зачаровано дивився, як Мікі Рурк допитує бідолашного лікаря. Рада Петрик, рудоволоса секретарка, мляво розписувала нігті у своєму кутку, байдужа до перипетій фільму. А в центрі кімнати виписувала кола величезна чорна муха.

      – Схоже, в цього хлопця справи йдуть куди краще, ніж у нас, – перебільшено грізно мовив Сокіл з порога.

      Це треба було бачити! Борис сіпнувся, наче стілець, на якому він сидів, був електричним і хтось врубав напругу. Той рипнув, хитнувся, але Лупибатько таки уникнув падіння на підлогу і встиг скочити на ноги з круглими від подиву очима.

      – Га? Олеже? Босе! Це ви!

      – Олегу Миколайовичу! – залементувала й собі Рада, схопилася зі свого місця і через дві секунди повисла в нього на шиї. – Ах же ж ви!.. Без попередження! А ми тут без вас геть ніяк…

      – Це я бачу. – Від міцних Радиних парфумів закрутило в носі, тому Сокіл відсторонив її і потис руку Борису, котрий все ще витріщався так, неначе бачив привида батька Гамлета. – Ну що – розповідайте.

      – Та що розповідати, – якось похнюпився Борис. – Животіємо. Не закрилися тільки тому, що вам пообіцяли. А справи… Ну, за ці три роки, може, десяток справ і було. Всі розкриті, – додав він із нотками гордості. – Але по дрібничках. Ну, там, за чоловіком постежити… або за жінкою… Навіть кицьку шукали одного разу. В журналі все зафіксовано. Але невигідна це справа, я вам скажу. Може десь, але не в нас. Краще нерухомістю зайнятись.

      – Іншим разом. Я планую продовжувати. Ви все ще зі мною?

      – Олегу Миколайовичу, з грошима дійсно кепсько, – надула щічки Рада. – За оренду вже майже півроку нічим заплатити, це диво, що нас досі звідси не викинули. Про зарплати наші й казати нічого…

      – Це я владнаю, – відказав Сокіл, вивуджуючи

Скачать книгу