Санькя - Захар Прилепин

Скачать книгу

горло кілька разів. Пили чай. Вони щось обговорювали з батьком – батько спокійно, Безлєтов, пересмикуючи іноді плечима, немов у нього під сорочкою обсипалася легка потерть. Батько не звертав на це уваги.

      Батько взагалі був дуже спокійний – при цьому ніколи не говорили про політику, хоча непевний, або, скоріше, тупий і тому ще більш бридкий час тому сприяв.

      Про те, що Безлєтов був украй ліберальних поглядів, Сашко довідався набагато пізніше. І дотепер не міг вирішити, як усе-таки ставитися до того, що батько ніколи не вступав у суперечки про «переломні моменти» й «долі», чим пояснити це – ну не байдужістю ж…

      Безлєтов був єдиним із друзів і знайомих батька, хто поїхав його ховати до села… але про ту дорогу іншим разом.

      Під час похорону Сашко й Безлєтов перейшли на «ти», але потім не бачилися кілька років, і за цей час короткочасна близькість затерлася. Знайомство їх поновилося, коли зненацька з’ясувалося, що Сашкова подруга вчиться філософії в Олексія Костянтиновича. Вона так і запитала, коли Сашко якось зустрів її біля аудиторії після завершення занять:

      – А ви знайомі з Олексієм Костянтиновичем, який учить нас філософії?

      У цей час Сашко тиснув Безлєтову руку й, оцінюючи щільну обґрунтованість його рукостискання, а також викладацьку посаду, розсудливо вирішив забути, що вони на «ти»:

      – Так, ми знайомі… з Олексієм Костянтиновичем.

      Кілька разів вони так перетиналися в коридорі університету, мимохідь обмінювалися рукостисканнями, поки Сашко не посварився зі своєю подружкою через якусь безглузду й забуту нині причину й знову ненадовго забув про Безлєтова. Але місяць тому проводили місцевий мітинг «Союзу», і Сашко зіштовхнувся з Безлєтовим одразу після завершення звично гучного дійства з елементами епатажу.

      – Я спостерігав, як ви там… кричите… – м’яко, зовсім уже по-професорськи усміхаючись, сказав Безлєтов. Сашко давно вже не відчував ніяковості з приводу своїх, так би мовити, політичних пристрастей. (Насправді, це ніколи й не було політикою, але одразу стало тим, напевно, єдиним змістом, яким повнилося Сашкове життя.) Однак цього разу він відчув якусь слабку подобу незручності. Можливо, через свою захриплу горлянку, яка щойно вигукувала «Президенте, іди сам!». Можливо, через той вираз відчайдушної озлобленості, який він ніс, не стираючи, на обличчі, – удосталь наспілкувавшись із хамуватою міліцією, яка через непорозуміння не схопила їх цього разу: звичайно по завершенню мітингу вони тягли «союзників» до дільниці, де всоте фотографували їх і знімали «пальчики».

      Коротше, Сашко не встиг переключитися й дивився на Безлєтова, ледве встигнувши виліпити дивну посмішку на обличчі. Той раптом розсміявся – дуже гарним, молодим і чесним сміхом – і сказав:

      – Важко вам буде.

      Безлєтов запросив Сашка зайти на кафедру поговорити («Можеш із друзями…»), причому покликав так, що Сашкові захотілося прийти. Були й інші причини для візиту – крім щирої доброти тону Безлєтова.

      Батько Сашка був освіченою людиною – без

Скачать книгу