LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Та де лишилася, – каже на це старий отаман. – Хлопець увидів, що ти йому печатку на чоло поставила, й усіх потім запечаткував, аби не розпізнали його.

      Посиділи, пожурилися.

      – Але нічо, – каже перегодя старий отаман, – надумав я ще й третю роботу, її вже, певно, не розгадає молодий отаман.

      – А що це за робота?

      – Оголоси, що нині рано, в такій і такій годині будеш відправляти свою доньку до церкви брати шлюб на золотім повозі. Хай би з гостей такий знайшовся, аби в церкві приступив до неї взяти шлюб. Цього ніхто не зможе зробити, лише той молодий отаман. Тільки слуги мусять слідкувати, щоб ніхто свічки не засвітив. Шлюбу священик не дасть, а хлопця ми зловимо.

      Погодився цар і на це, бо дуже йому хотілося зловити того хитрого отамана. Оголосив гостям, що і як, а слугам дав наказ готувати царську доньку до шлюбу. Як було все готове, царівна вбралася, сіла в золотий повіз та й приїхала до церкви. За нею – й гості. Але ніхто не сміє приступити до неї, аби взяти шлюб. Омелько також у гурті, ніякого знаку про себе не подає, лише чекає, поки царські слуги трохи відійдуть убік, аби хтось із хлопців заскочив до церкви і запалив свічки, а він став коло молодої. Чекав, чекав і таки дочекався. Коли слуги відійшли, один хлопець заскочив до церкви, посвітив свічки, а Омелько вмить став коло царівни. Вийшов священик і дав молодим шлюб. Поки поприбігали слуги – вже було по всьому: молоді якраз виходили сідати в золотий повіз і їхати додому.

      Дали люди знати цареві, як усе сталося. Той вийшов з калачами на ворота, благословить дітей, а як жінки відладкали, каже до гостей:

      – Дорогі гості. Так буває на цьому світі: кого боявся, того за зятя взяв.

      Зняв з голови корону і подав Омелькові.

      – Виджу я, – каже, – що маєш мудру голову на плечах. Тож віднині бути тобі царем. А я, старий, доживатиму коло вас віку.

      Того ж дня цар зробив велике весілля. Усі, хто там був, їли, пили, веселилися. А Омелько після того весілля жив з царською донькою і людям на добро царював ще сто років і мені перед смертю заповідав усе це запам'ятати, аби потім вам розказати. Я й послухався.

      Хитрий швець і дванадцять розбійників

      Край лісу жив собі швець. Господарки, родини у нього не було, жив лише на те, що лагодив людям взуття і за це мав сякі-такі зарібки. Одного разу сів він до столу обідати, коли це звідкись залетіла до хати ціла хмара мух. Упали на миску, за якусь мить усе виїли.

      Швець не встиг і ложку вмочити.

      – О-о-о, а це що за така пошесть? – процідив крізь зуби і щосили вгамселив ложкою по столі й відразу вбив сто мух.

      Поки згортав їх, виносив на вулицю, уже й відхотів їсти, голодний примостився на траві подрімати через полуднє, а на дверях написав: «Одним ударом вбиваю сто душ». Ішли на той час побіля шевцевої хати дванадцять розбійників, прочитали те на дверях та й кажуть одні до одних:

      – Це якийсь дужий чоловік, нам би такий пригодився.

      І вже не будять його, а сіли збоку й чекають, поки прокинеться. За якусь годину швець

Скачать книгу