Пандем - Марина и Сергей Дяченко

Скачать книгу

не схильна до захвату сестра трохи роззявила рота:

      – Як? Ти… Ну ні фіга собі! Як ти здогадався? Я на нього вже місяць… Ну, Кімусику, дякую! Ну ти даєш!

      Розцілувавшись з Олександрою – стіл хитнувся й дзенькнув посуд, – Кім витяг з пакета взуттєву коробку. Гості стихли; Лера відкрила кришку й раптом почервоніла – білий комірець светра підкреслив її сум’яття, роблячи рум’янець глибшим і яскравішим.

      – Ну ти даєш, – тільки й промовила Лерка.

      У коробці лежали тонкі аквамаринові босоніжки на високому каблучку.

      …Це нічого не значить, думав Кім, дивлячись, як Лерка квапиться в коридор – міряти обновку. Це не доказ, думав він, коли виявилося, що босоніжки сидять на сестрі ідеально. Я міг угадати їхні потаємні бажання… Усе-таки вони мої сестри, я їх непогано знаю… Якісь випадкові слова могли спливти з підсвідомості… Підсвідомість могла сама…

      «Авжеж. Особливо така чудова підсвідомість, як у тебе».

      У внутрішньому голосі звучала іронія. Кім ледве стримався, щоб не потрясти головою.

      Мама дивилася на нього із захопленням:

      – Ти ж ніколи в житті не дарував взуття!

      – У нас з Леркою нога нестандартна, – із запалом підхопила Олександра. – Підйом високий, сто років намучишся, поки купиш… Яринко, визнай, це ти вибирала?

      Ярина заперечувала. Їй не вірили.

      – Я їх позавчора в універмазі приміряла, – ошелешено бурмотіла Лерка. – По-моєму, саме ці. Здається, мого розміру там була одна тільки пара… Ти що, за мною стежив?

      Кімова усмішка – він це відчував – ставала дедалі напруженіша. Жорстко, по-спортивному працювали м’язи, розтягуючи рот.

      …А що, як уся ця вечірка – плід його уяви? Нема ні мами, ні сестер, ні Ярини. Або – ще гірше – вони є, але схилилися над ним, намагаючись розібрати хоч слово в його бурмотінні. А він лежить у лікарняній піжамі, дивиться в стелю, бачить картини, не відчуває реальних дотиків…

      «Кіме… Ти б менше думав про себе. Вони щасливі, до речі».

      «Я радий за них».

      «От і добре. А я радий за тебе».

      Подарунки інших гостей пройшли майже непомічені. Олександрина подруга навіть образилася; на щастя, її образи вистачило рівно на двадцять хвилин. Минули підряд ще три тости; гості розслабилися, загальна розмова розпалася на кілька гучних базікалок, що заважали одна одній. Говорили про новини, про якісь інтриги навколо міської газети, про спільних знайомих, яких і Кім, і Ярина бачили в найкращому разі на екрані телевізора. Ярині було цікаво; Кім майже не слухав.

      «Пандеме… А пацієнта Прохоренка ти на зустріч до мене привів? Чи це випадковість?»

      «Ти ж знаєш, бувають і крутіші випадковості… Він збирався з онукою в універмаг. Я тільки затримав їх у канцтоварах на дві хвилини довше…»

      «Ляльковод».

      Мовчання. І секундне мовчання за столом; Кім рвучко підняв голову:

      – Га?

      Але всі дивилися не на нього, а на Сашка.

      – …Абсолютний козел, – продовжував Сашко, наче нічого й не сталося. – Шаманські

Скачать книгу