LITMIR.BIZ

      Дядя Сергій Валентинович йшов селом майже вдосвіта. Ні з ким не вітаючись, заглиблений у свої думки, він плівся до відділення. Він хотів прийти першим, ще до відкриття пошти. Навіть веломашину свою залишив удома.

      – Вона мені більше не потрібна, – сказав він Надії Миколаївні.

      – Як не потрібна? Зламалася?

      – Який шостий номер?

      – Га?

      – Вчора розіграш був. Лотереї. Який шостий номер?

      – А, зараз глянемо. У вас мішки під очима. Ви не спали?

      Листоноша промовчав. Його очі, дійсно обрамлені синіми колами, ліниво світилися.

      Касирка увімкнула факс, і звідти одразу полізла стрічка з останніми новинами, в тому числі й з результатами ювілейного розіграшу «Супергроші».

      – Ось. Дивись. Щось виграв?

      Шостим номером було число тридцять шість.

      – Не знаєте, коли Степан народився? – запитав Сергій Валентинович тривожним голосом.

      – Який Степан?

      – Мерчинський. Дід Оліньки.

      – У червні. Минулого тижня п’яним ходив. Відмічали, – спокійно відповіла Надія Миколаївна.

      – Ні-ні, рік. Рік скажіть.

      – Здається, він тридцять шостого. Ну да, тридцять шостого. Вони ж з батьком моїм в одному класі навчалися.

      – Дякую. А коли Олінька прийде? – зловісно запитав листоноша.

      – Та от уже має бути.

      За кілька хвилин до зали влетіла розчервоніла Олінька.

      – Всім привіт, – радісно скрикнула вона й попрямувала до бухгалтерії.

      – Олінька, стій!

      – А? – розвернулася вона.

      – Бе, – сказав дядя Сергій Валентинович, з усієї дурі ляснув дівчину по щоці, потім мовчки дістав аркуш паперу й написав заяву про звільнення.

      Надія Миколаївна оторопіло дивилася то на Сергія Валентиновича, то на Оліньку, чия ліва щока вкрилася кривавим відтінком.

      – І бутерброди у вас – паршиві, – звернувся дядя Сергій Валентинович до Надії Миколаївни.