Кобзар (за прижиттєвим виданням) - Тарас Григорович Шевченко

Скачать книгу

на світ божий:

      Тяжко зажурився.

      Коло його стара мати

      Сидить на ослоні,

      За сльозами ледве-ледве

      Вимовляє доні: «Що весілля, доню моя?

      А де ж твоя пара?

      Де світилки з друженьками,

      Старости, бояре?

      В Московщині, доню моя!

      Іди ж їх шукати,

      Та не кажи добрим людям,

      Що є в тебе мати.

      Проклятий час-годинонька,

      Що ти народилась!

      Якби знала, до схід сонця

      Була б утопила…

      Здалась тоді б ти гадині,

      Тепер – москалеві…

      Доню моя, доню моя,

      Цвіте мій рожевий!

      Як ягодку, як пташечку,

      Кохала, ростила

      На лишенько… Доню моя,

      Що ти наробила?..

      Оддячила!.. Іди ж, шукай

      У Москві свекрухи.

      Не слухала моїх річей,

      То її послухай. Іди, доню, найди її,

      Найди, привітайся,

      Будь щаслива в чужих людях,

      До нас не вертайся!

      Не вертайся, дитя моє,

      З далекого краю…

      А хто ж мою головоньку

      Без тебе сховає?

      Хто заплаче надо мною,

      Як рідна дитина?

      Хто посадить на могилі

      Червону калину?

      Хто без тебе грішну дуту

      Поминати буде?

      Доню моя, доню моя,

      Дитя моє любе! Іди од нас…»

      Ледве-ледве

      Поблагословила:

      «Бог з тобою!» – та, як мертва,

      На діл повалилась…

      Обізвався старий батько:

      «Чого ждеш, небого?»

      Заридала Катерина

      Та бух йому в ноги:

      «Прости мені, мій батечку,

      Що я наробила!

      Прости мені, мій голубе,

      Мій соколе милий!»

      «Нехай тебе бог прощає

      Та добрії люде;

      Молись богу та йди собі —

      Мені легше буде».

      Ледве встала, поклонилась,

      Вийшла мовчки з хати;

      Осталися сиротами

      Старий батько й мати.

      Пішла в садок у вишневий,

      Богу помолилась,

      Взяла землі під вишнею,

      На хрест почепила;

      Промовила: «Не вернуся!

      В далекому краю,

      В чужу землю, чужі люде

      Мене заховають;

      А своєї ся крихотка

      Надо мною ляже

      Та про долю, моє горе,

      Чужим людям скаже…

      Не розказуй, голубонько!

      Де б ні заховали,

      Щоб грішної на сім світі

      Люди не займали.

      Ти не скажеш… ось хто скаже,

      Що я його мати!

      Боже ти мій!.. лихо моє!

      Де мені сховатись?

      Заховаюсь, дитя моє,

      Сама під водою,

      А ти гріх мій спокутуєш

      В людях сиротою,

      Безбатченком!..»

      Пішла селом,

      Плаче Катерина;

      На голові хустиночка,

      На руках дитина.

      Вийшла з села – серце мліє;

      Назад подивилась,

      Покивала головою

      Та й заголосила.

      Як тополя, стала в полі

      При битій дорозі;

      Як роса та до схід сонця,

      Покапали

Скачать книгу