Неоднаковими стежками - Іван Нечуй-Левицький

Скачать книгу

паровиць.

      «Що воно за проява ото сурганиться в мій двір! — подумав Гукович, придивляючись пильніше. — Нікого нікуди та ще й з хурами я не посилав, і в мене ще ніхто не ставав під хуру, щоб приставлять пашню на вокзал. Пашню деяку вже попродав, а ярина ще не змолочена. Що це за оказія?»

      Андріян Кирилович, високий на зріст та плечистий, вже літній, стояв на височенькому ґанку з східцями й з дивуванням дививсь на ту валку, що сунулась до брами попід осокорами та старими тополями, котрими був обсаджений тік і та поворотка в двір з битого шляху попід током. Здоровий двір заріс густим шпоришем, і тільки проти ґанку зеленіло довговасте кружало, засаджене бузком, жасмином та усякими кущами. А коло низького старого флігеля та довгої надвірної хати, возовні й стані і усякого забудування подекуди стриміли старі липи та здорові дикі груші. Гуковичеві було видко ввесь двір і задвір’я, як на долоні.

      Хури простували до воріт. Погоничі одчинили браму й попрямували в двір, неначе мали на думці спинитись перед самісіньким ґанком.

      Андріян Кирилович швиденько зійшов з сходів і сливе побіг назустріч до хур.

      — А що то ви везете в двір? — гукнув він до чоловіків.

      — А хіба ж ми знаємо що? Начальник станції підрядив нас одвезти оті скрині таки до вас, пане, до вашого двору, — обізвався один з погоничів, знявши бриля й поздоровкавшись з паном.

      — Що це за диво! — сказав Гукович і пішов далі оглядать хури.

      Вози були навантажені здоровецькими довгими пакунками з дощечок, схожими на скрині. Поміж ними стриміли стільці, пообмотувані соломою з кулів, стирчали догори ногами крісла, позашивані в циновки.

      — Якась мебіль… якісь стільці. Хто ж це направиввас везти ці хури доконче до мене? Ой, либонь, ви помилились? Може, ви потрапили не в те село?

      — Ба ні, пане! Нас вирядили таки до вас. На станції начальник казав нам, що достав од панії лист з Києва й накладну, та оце підрядив нас і звелів нам забрать оце усе на вокзалі та й везти до вас, пане, у двір. Ми й приставили оті скрині та стільці, — сказав один з чоловіків.

      «Мабуть, жінка й дочка накупили нової мебелі… Але ж і набрали! аж п’ять хур! Певно, втелющили немало грошей. Мабуть, ще й набор брали. Чим же я оце платитиму за оту дурну вантагу? Хіба спродаю ярину… Ото розум! Поїхать і, не спитавшись в мене поради, приперти з Києва п’ять хур якогось непотрібного чортовиння, коли його й так є доволі в покоях. Це, певно, Любина й Таїсина намова! Це вже вони попорались коло їх своєю порадою і за убори, і за обставу, бо обидві безглуздо охочі й до уборів, і до пишної обстави. Це од їх пішла направа!» — думав Гукович та аж потилицю чухав, скинувши чорного бриля. Його здорові, сливе чорні очі стали одразу якісь заклопотані, сумні. Чорні густі брови, що ніби розсунулись далеко одна од однієї, тепер аж збіглись на переніссі. На високому й широкому чолі понабігали дрібненькі зморшки та пружки. Він похнюпив голову й спересердя крутив довгими пальцями то одного здорового вуса, то другого.

      —

Скачать книгу