LITMIR.BIZ

Скачать книгу

на селян. Очі бігали йому, як у миші, зовнішньо вів себе спокійно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу. Кажан, порішивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей і замахав одрізом. Був на півтори голови вищий за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка. Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся: — Ви думаєте, що це нас так і розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.

      А коли хтось кашлянув несміливо, Кажан майже проверещав: — Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цілий отряд стоїть. Подивились у той бік, куди Кажан головою мотнув, — нічого нема. — Так то, люди…- усміхнувся єхидно дячок і думав про Кажана: «Дурень!» — Недарма амнестію випустили, — казав далі той. — Миритись хочуть!… Дзуськи! Хай повернуть тих і те, що в «чеку» забрали! Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього! Селяни з цікавістю дивилися на Нечипора, а він сидів на дровиняці й пахтів кільцями. Знали його раніш, чули про його діла, і чомусь не вірилось, що це є він. Хотілось підійти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цілий рік ловлять і нічого не вдіють — як в’юн крутиться. Кажан ще казав про згоду, хоч його ніхто й не питав. — Да! Доки не повернуть — миру нема. — А що ж у тебе, голубчику, забрали? — спитав Кудря. — Це вам звісно. — Та я про те кажу, що в тебе нібито й не було нічого? Засіпався Кажан, а дячок знову єхидно усміхається. — Ось я тобі покажу, що в мене було, — і зняв одріза. — Та про мене, голубчику, все одно… — сказав дід Кудря і зблід. Дивиться дячок на Кажана й ніби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, і думав про це. Але Кажан опустив гвинтівку й підійшов до Микити Гордійовича. Одійшли вбік. Шепотіли. Пішов і Нечипір, став оддаля. Чув: — Мені незручно. Ви вже йдіть до себе… Якби ж у мене не кумував Нечипір… — Ну й добре- Потім Кажан покликав свого батька й Нечипора і пішов до розправи. Дивилися їм мовчки услід, аж поки їхні ледве помітні у присмерках постаті зовсім зникли за кучугурами. — Розбили їх, мабуть, — сказав хтось і зідхнув. — Звісно, розбили. — Отож їм і тікати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього діла так не зоставлять. Шукатимуть. — А звісно, війська хоч сьогодні жди. — Одно слово, буде шаломотня, — сказав дід Кудря й підвівся. — Мабуть, ходім, хлопці, додому. І, спираючись на ґирлиґу, зашкандибав по вулиці.

      III

      Уже зорі почали бліднути, а біля Потапової хати, що на тім краю села, на піщаних кучугурах, стояв галас і п’яні вигуки. Грушівці почували себе в цю ніч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вікна або підніметься стрілянина з гвинтівок. За цей рік так засіпали бійками, що вже й на світ дивитись не хотілось. Але на селі було тихо. Тільки в Потапа дим коромислом. — Неси ще! Кажу тобі? — куражився Кажан. — Та гляди — найкращого. Ми звикли гарний самогон пити. — З удовольствієм, — п’яно лепетав Онисько й звертався до Микити Гордійовича: — Дозвольте вас, хороший чоловіче, улобизати. Микита Гордійович ухилявся: — Іди од мене, причина! Не можу тебе, і квит! — За що ж така немилість приключилась? — За те, що

Скачать книгу