LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Але ми — я й Юлія Шпол — стоїмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обійдеться, мовляв, на слідуючий рік ми вже саме Канашкіна будемо обирати, мовляв, він же знає, що в цьому році ми таки зуміли провести кількох своїх кандидатів.

      — Дякую, дуже дякую! — говорить професор, і ми виходимо з ним на вулицю.

      Нас зустрічає та сама тропічна злива. Я запевняю, що «Три мушкетери» написав несамовитий Ринальдо Ринальдіні, а професор Канашкін запевняє, що цей твір не належить перу «письменника Ринальдо Ринальдіні, а належить перу французького письменника Гоф-мана-молодшого, що писав під псевдонімом Дюма (батько)». Тоді до нас підходить Олесь Досвітній (переступає через калюжу) і каже:

      — Драстуйте, товариші! Драстуйте й ви, професоре Канашкін!

      — Драстуй! — говоримо ми й ловимо язиками краплі теплої тропічної зливи.

      Олесь Досвітній інформує, що він допіру скінчив свій новий твір під такою назвою: «Собор Паризької Богоматері». Вищеназваний професор виймає олівець і записує: «Олесь Слісаренко написав удосвіта новий твір «Собор Паризької Богоматері». Потім до нас підходить відомий панфутурист Семенко й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькі фрази, що я їх зживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, і таким чином виявляється, що я творив свідоме французьке парикмахерство. Тоді беру «Зустріч трьох» і питаю:

      — А що значить NP, що стоїть над кожним твоїм віршем у цьому збірнику?

      — Як що? — каже Семенко. — Це значить — кінська сила!

      — Боже мій! — скрикнув я. — Таж кінська сила має зовсім інше позначення.

      Панфутурист нічого не відповів, і таким чином виявилось, що він творив несвідоме латинське парикмахерство.

      Юліян Шпол зареготав. Семенко зблід і пішов до Красної гостиниці. Ми його не затримували, як і професора Канашкіна.

      Нарешті підійшли до Держвидаву. Там ми обтрусились від дощу й зустріли ще кількох творців читанок («папа рєжєт, мама клєіт»). До Держвидаву мусив зайти сьогодні якийсь начальник, і тому в одній кімнаті пахло релейним маслом — саме тим, що не з а§гітопіа еираіогіит, а з Іарра. В кімнаті Аркадія Любченка, автора «Буремної путі», кількох талановитих оповідань і не закінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко, автор «Байківниці» й закінченого роману «Малоросія», і каже до мене:

      — А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде.

      — Під рубрикою «історичні події»? — питаю я.

      — І під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не буде!

      — Та невже? — кажу я й сідаю до столу, щоб трохи поплакати. І я плачу гіркими слізьми. Тоді Пилипенко, Юліян Шпол і Олесь Досвітній (як і Аркадій Любченко) починають утішати мене. Але як утішити? Я говорю крізь сльози:

      — За що? За що? — І, вийнявши з кишені жменю підсмаженого насіння, вибираю гарбузові кабачки й з смаком лузаю гарбузові кабачки (мовляв, «за що? за що?»).

      Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу,

Скачать книгу