Відгуки - Леся Українка

Скачать книгу

грізні вироки всім тим, що кров лили,

      в вінку палали кров’ю дикі рожі,

      слова, мов квіти ярії, цвіли.

      Шумів зелений лист, а голос той коханий

      про волю золоту співав мені, —

      в вінку мінився злотом ряст весняний,

      і золотим дощем лились пісні…

      То вже давно було. Давно пора минула

      таких червоних необачних слів;

      либонь, вона й сама про них забула —

      хто дбає про вінки, що замолоду плів?

      І я забула їх, не пригадаю й слова

      з тих наших довгих запальних розмов,

      а тільки барва їх, мелодія раптова

      тепер, як і тоді, мені бунтує кров.

      І та мелодія не може заніміти:

      не раз, як тільки лист од вітру зашумить

      чи блиснуть проти сонця ярі квіти,

      вона зненацька в думці забринить.

      Неначе хто її поставив на сторожі,

      щоб душу в кождий час будить від сна,

      щоб не заглухли в серці дикі рожі,

      поки нова не зацвіте весна.

      9.07.1900

      Віче

      Ще старість не прийшла, а все минуле

      не раз мені стає перед очима,

      і я дивлюсь так пильно, мов боюся,

      що більш мені не прийдеться побачить

      того садочка спогадів моїх,

      що міниться барвистими квітками

      при світлі мрій, мов при західнім сонці.

      Ось і тепер повстав дитячий спогад

      і кличе, й вабить: глянь на мене ще раз!

      В дворі старого замчища-руїни

      зібрались ми на віче, все поважні,

      учені голови, гладенькі й кучеряві,

      і віком не малі – якби зложити

      літа усіх, либонь, століття вийшло б!

      Ми всі були на зборах, всі дванадцять.

      Обачні люди, тямили ми добре,

      що ми живем у небезпечний час:

      поставили сторожу біля брами, —

      як хто надійде, щоб давала гасло, —

      і раду радили. Таємне товариство

      ми закладали, і ніхто з «великих»

      до нього доступу не мусив мати.

      Зложили всі обітницю врочисту

      ховати таємницю до загину.

      Яка ж була мета у товариства?

      «Мета?» – «великі» вже б не обійшлися

      без сього слова, ми ж були щиріші:

      в нас не було мети. Було завзяття,

      одвага, може, навіть героїзм,

      і з нас було доволі. Ще ж до того

      була в гурті маленька Жанна д’Арк:

      тоненька, блідолиця, голосочок

      бринів, немов дзвінок, її очиці

      блакитні блискавиці розсипали,

      злотистеє волосся розвівалось,

      мов орифлама. В нас її вважали

      за речницю великої снаги.

      Вона сиділа в замковій бойниці,

      неначе в ніші, і навколо неї

      було ще досить неба весняного

      в тій рамці кам’яній; західне сонце

      вінцем її голівку червонило.

      Вона держала слово, і багато

      великих слів у ньому поміщалось:

      братерство, рівність, воля, рідний край…

      Так, так, те все було. А далі слово

      змінилося у спів, і вся громада

      до дзвінкої промови прилучилась.

      О,

Скачать книгу