Скачать книгу

      НАЙМИЧКА

      Пролог

      У неділю вранці — рано

      Поле крилося туманом;

      У тумані, на могилі,

      Як тополя, похилилась

      Молодиця молодая.

      Щось до лона пригортає

      Та з туманом розмовляє:

      «Ой тумане, тумане —

      Мій латаний талане!

      Чому мене не сховаєш

      Отут серед лану?

      Чому мене не задавиш,

      У землю не вдавиш?

      Чому мені злої долі,

      Чом віку не збавиш?

      Ні, не дави, туманочку!

      Сховай тілько в полі,

      Щоб ніхто не знав, не бачив

      Моєї недолі!..

      Я не одна, єсть у мене

      І батько, і мати…

      Єсть у мене… туманочку,

      Туманочку, брате!..

      Дитя моє! мій синочку,

      Нехрещений сину!

      Не я тебе хреститиму

      На лиху годину.

      Чужі люде хреститимуть,

      Я не буду знати,

      Як і зовуть… Дитя моє!

      Я була багата…

      Не лай мене; молитимусь,

      Із самого неба

      Долю виплачу сльозами

      І пошлю до тебе».

      Пішла полем, ридаючи,

      В тумані ховалась

      Та крізь сльози тихесенько

      Про вдову співала,

      Як удова в Дунаєві

      Синів поховала:

      «Ой у полі могила;

      Там удова ходила,

      Там ходила — гуляла,

      Трути — зілля шукала.

      Трути — зілля не найшла,

      Та синів двох привела,

      В китаєчку повила

      І на Дунай однесла:

      «Тихий, тихий Дунай!

      Моїх діток забавляй.

      Ти, жовтенький пісок,

      Нагодуй моїх діток;

      І скупай, і сповий,

      І собою укрий!»

      І

      Був собі дід та баба.

      З давнього давна, у гаї над ставом,

      Удвох собі на хуторі жили.

      Як діточок двоє, —

      Усюди обоє.

      Ще змалечку удвох ягнята пасли.

      А потім побралися,

      Худоби діждалися, —

      Придбали хутір, став і млин,

      Садок у гаї розвели

      І пасіку чималу —

      Всього надбали.

      Та діточок у їх бігма,

      А смерть з косою за плечима.

      Хто ж їх старість привітає,

      За дитину стане?

      Хто заплаче, поховає?

      Хто душу спом’яне?

      Хто поживе добро чесно,

      В добрую годину,

      І згадає, дякуючи,

      Як своя дитина?..

      Тяжко дітей годувати

      У безверхій хаті,

      А ще гірше старітися

      У білих палатах, —

      Старітися, умирати,

      Добро покидати

      Чужим людям, чужим дітям

      На сміх, на розтрату!

      II

      І дід, і баба у неділю

      На призьбі вдвох собі сиділи

      Гарненько, в білих сорочках.

      Сіяло сонце, в небесах

      Ані хмариночки, та тихо,

      Та любо, як у раї.

      Сховалося у серці лихо,

      Як звір у темнім гаї.

      В такім раї, чого б, бачся,

      Старим сумувати?

      Чи то давнє яке лихо

      Прокинулось в хаті?

      Чи вчорашнє, задавлене

      Знов поворушилось,

      Чи ще тілько заклюнулось

      І рай запалило?

      Не знаю, що і після чого

      Старі сумують. Може, вже

      Оце збираються до бога,

      Та хто в далекую дорогу

      Конец ознакомительного фрагмента.

      Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

      Прочитайте эту книгу целиком, купив полную

Скачать книгу