Гастролі - Іван Нечуй-Левицький

Скачать книгу

де вироблювали залізний посуд. З-під молотків безперестанку бризкали іскри, неначе грали огняні фонтани. Нижче од оселі, над Россю, чорний шпиль ніби зливсь з церквою та шпичастою дзвіницею в одну суцільну купу. І в сутінках здавалось, ніби за вербами та осокорами піднімається високо до неба або стародавня башта на стрімкій твердині, або величезний шпичастий собор десь в Бургосі в Іспанії, або готицька вежа десь на високій скелі над Рейном. А он серед Росі витикається й мріє на лиснючій воді завальна скеля. Ондечки далі старі верби ніби вкрили млин од негоди та сльоти.

      І Літошевському ввижувалось, що він співає на якійсь здоровій сцені, кругом котрої виникли якісь велетенські, невимовне гарні декорації.

      – Цок-цок, стук-стук! Цок-цок! Гуп-гуп! – виразно долітало з-за Росі в тиші вечірньої доби достоту, ніби в «Трубадурі» в циганському таборі вистукували на ковадлі цигани в такт оркестрові. Літошевський й сам незчувся, як перед ним неначе чудом виникла сцена в театрі, повна циган, і перехопивсь на веселі співи циган. А потім згодом йому спала на думку арія самого Трубадура. Він затяг цю арію, повну задуми та смутку. Його очі несамохіть обернулись на ґанок, на жінку, і в його душі несподівано виникла думка, що Софія тепер чомусь стала не така прихильна серцем до його, як було колись передніше, що пал її кохання холоне, зникає в її серці; і він незчувсь, як легеньке зітхання недоброхіть вирвалось з його грудей. І Трубадурова арія задзвеніла смутно, жалібно. Голос задзвенів, але помаленьку стихав та стихав од жалю та скорботи…

      І несподівано, навіть не перетинаючи співу й не спиняючись, він заспівав смутну українську пісню: «Ой жаль серцю, жаль, серденьку печаль, що я молод оженився!» І в його голос затрусивсь од смутку, ніби обливсь журбою й тугою, а далі ніби заплакав. Було ніби чуть ті сльози, хоч іх не було видно. Це був чоловічий плач без сліз, плач сухими очима, найважчий плач на світі.

      Софія Леонівна звеліла наймичці прийнять самовар і прибрати на столі. Наймичка засвітила світло й принесла керосинку. Софія Леонівна запалила керосинку й заходилась прягти на їй молоко та готувать дітям на вечерю молочну кашу. Світло осяяло ґанок, лапатий та листатий виноград та дрібнолистий повій, осяяло оповиті листям колонки й усю поставну Софію Леонівну. На фоні чорної ночі навкруги вона ворушилась та вешталась на ясно освітленому ґанку, неначе намальована художнім Рембрандтовим пензлем на картині виразно й різко в ясних бліках. У сей освітлений ґанок світився ясно й різко, неначе чиясь вигадлива рука якимсь чудом поставила клаптик сонячного дня серед темряви чорної ночі.

      Літошевський вертавсь стежкою од течії до хати й здалеки милувався тим виглядом на ґанок, неначе чудовою картиною. Перед ним ніби з’явилась жива картина на сцені в театрі. Софія Леонівна стояла непорушне й вважливо кмітила за керосинкою. Їі постать була ніби намальована. Чорні оксамитові брови виразно виступали на матовому чолі. Їі вид неначе в фантастичному освітленні став делікатніший

Скачать книгу