Вальдшнепи - Хвильовий Микола

Скачать книгу

>

      Вальдшнепи

      I

      В цей, колись заштатний городок, що стоїть вiд Не-Парижа (так хтось iронiчно назвав наше мiсто) за шiстсот, приблизно, кiлометрiв, Ганна i Дмитрiй приїхали в серединi червня, — тодi, коли не тiльки виноградом, але й абрикосами не пахтить наш степовий пiвдень. Товариш Вовчик прибув багато пiзнiш, i саме того липневого дня, коли над рiкою пройшла гроза й випали холоднi дощi. Вiн приїхав, як завжди, розхристаний та неуважний i, недовго гадаючи, забiг по дорозi до «буфету найкращих фiалок I. Л. Карасика»: Дмитрiй в своєму листi (лист давно вже загублено) якось згадував це до певної мiри рiдне йому по звукозбiгу прiзвище.

      — Так от що, дорогий джентльмене, — сказав вiн, чемно скидаючи панаму, — менi потрiбна адреса моїх друзiв.

      — А хто ж вашi друзi? — поцiкавився I. Л. Карасик. Товариш Вовчик нiяк не чекав такої вiдповiдi й тому здивовано пiдкинув брови.

      — Хiба ви не знаєте мусьє Карамазова й мадам Карамазову?

      I. Л. Карасик заметушився i зробив винувате обличчя. «Братiв Карамазових» вiн, можна сказати, читав, але йому й на думку не спадало, що цi брати (чи там один брат) могли завiтати в його глухий край. Отже, вiн вважає за потрiбне якомога скорiш затушувати свою непоiнформованiсть i, пiдсунувши своєму несподiваному й химерному гостевi брудненького стiльця, запропонувати йому плушку фiалки власного виробництва.

      — Дуже дякую! — сказав товариш Вовчик, виймаючи з кишенi п’ятнадцять копiйок. — Але ви мене не зрозумiли… Справа от у чому…

      Далi вiн з’ясував, у чому справа, i ребус, нарештi, було розв’язано. I одразу ж ясно стало, яке має вiдношення I. Л. Карасик до Дмитрiя й Ганни (буквально нiякого!) й скiльки вiн знає про них (рiшуче нiчого!). Тодi товариш Вовчик попрохав пробачення за турботу й пiшов. Вiн пiшов далi й за якусь годину найшов своїх. Про «буфет найкращих фіалок» та комiчне непорозумiння вiн так i забув поiнформувати, але вiн тут же розповiв цiкаву iсторiю, що допiру трапилась iз ним на рiчному пароплавi: iсторiю знайомства з досить-таки пiкантними дамочками. Вiн так енергiйно розмахував руками, що Ганна тiльки й могла зрозумiти: розмова йде про «тих же женщин».

      — Одну звуть… не пам’ятаю як, — говорив товариш Вовчик, — а друга — тьотя Клава. З ними такий серйозний в золотому пенсне батько… А втiм, може, й не батько — я не поцiкавився.

      — Так ти запевняєш, що цi дами мешкають недалеко вiд нас? — сказала Ганна, кидаючи шитво.

      — Саме це я й хочу сказати, Ганнусю! I ще я хочу сказати, що тьотя Клава менi страшенно подобалась i що за якiсь два мiсяцi (вони теж приїхали на два мiсяцi) я, мабуть, в неї остаточно закохаюсь.

      Товариш Вовчик зареготав, зовсiм не до речi пiдморгнув своєю бiлою бровою Ганнi й, наспiвуючи арiю з «Князя Iгоря», пiшов митись.

      — Ну й козлетон! — беручись за ушi, сказав Карамазов. Нiяк вiн не погодиться, що йому спiвати не можна. Ганна спiдлоба подивилась на Дмитрiя.

      — Менi здається, що я не помиляюсь, називаючи твоїх нових знайомих нахабками, — промовила вона. — Чи, може, ти думаєш, що це не вони зачепили товариша Вовчика?

      Ганна нарочито висловилась рiзко: вона викликала чоловiка на одвертiсть.

      Безперечно, вони, — спокiйно й лаконiчно сказав Карамазов. — Ти вгадала.

      Вiдповiдь, як i треба було чекати, не задовольнила женщину, i вона зрушила брови. Та й як Ганнi не хмуритись? Вона дуже рада, що Дмитрiй наважився нарештi покинути гнилу Лопань i багато спокiйнiший став. Але не можна й цього робити; не можна цiлих два тижнi блукати по ночах з якимись випадковими мiщаночками й увесь час демонструвати свою безглузду конспiрацiю. I справдi: чому вiн не хоче розмовляти з нею на допiру зачеплену Вовчиком тему? Ганна знає, що це — чергове несерйозне захоплення, але на цей раз вона чомусь боїться за репутацiю свого чоловiка. Якимись пiдозрiлими здаються їй цi дачницi, i вона знову пригадує всi подробицi невеличкої сутички, що трапилась на тому ж таки рiчному пароплавi.

      Як пам’ятає вона, Дмитрiй необережно зачепив лiктем одну з них, здається, молодшу, з такими надзвичайно мигдалевими очима. Та повернулась i назвала його ведмедем. Дiмі усмiхнувся й сказав, що вiн погоджується з таким визначенням, та, на жаль, воно його зовсiм не ображає. Вона спитала чому. Вiн кинув якийсь парадокс i почав запевняти її, що тут поганого нiчого нема, бо… й вся його нацiя трохи мамулувата. — Але хiба це виправдання? — спитала вона. Тодi Дмитрiй стояв на своєму i якось дуже романтично рекомендував свою країну. Вiн говорив страшенно захоплено, й жiнка з мигдалевими очима, раптом стиснувши йому руку, сказала, що вона першого мужчину зустрiчає з такою яснiстю думок. Ясностi, на жаль, нiякої не було, але Дмитрiю цей комплiмент подобався: в цьому Ганна вже цiлком переконалась.

      — Ну, добре, — зiтхнула вона, — я задоволена твоєю вiдповiддю.

      Карамазов непривiтно зиркнув на дружину i зцiпив зуби. Йому вже обридло це ниття, й вiн постановив припинити його.

      — Чого тобi треба вiд мене? — спитав вiн. — Чи ти хочеш, щоб я собi кулю пустив у лоб?

      Ганна нарештi зрозумiла чоловiка й перевела розмову на iншу тему. Вона навiть заспокоїлась, бо тодi не припускала,

Скачать книгу