ТОП просматриваемых книг сайта:
Маруся. Григорій Квітка-Основ'яненко
Читать онлайн.Название Маруся
Год выпуска 0
isbn
Автор произведения Григорій Квітка-Основ'яненко
Жанр Зарубежная классика
Издательство Public Domain
– Та я… нi про кого… не думала… я так… – сказала бiдна дiвка та й злякалася грiха, що – зроду вперше збрехала; а опiсля й каже: – Хто б то мене й полюбив?..
– Марусю, Марусю! – каже Василь, тяжко, вiд серця здохнувши; та й вп'ять насилу дух перевiв i каже: – Я знаю такого…
– Марусю, Марусю! А ходи-но сюди! – так кликнула її та ж Олена. Маруся нi жива, нi мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опiсля i смiятиметься їй; а що найбiльш те їй було страшно, i жалко, i нiби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотiлось, щоб вiн сказав, що вiн сам її любить. От як злякалась, скочила з мiсця та й не може ступить; а Олена, знай, її кличе: "Та йди сюди, ось-осьде я". А Василь теж став як укопаний i не зна бiльш, що й казати. На думцi б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на бiду, пiдслухав, що Маруся об комусь вже дума i що йому нiчого тут убиватися, а тут ще Олена збила його з толку… От i стоять вони обоє, сердешнi, i не знають, на яку ступити, i чи йти їм куди, чи що робити?
Вже сама Олена прийшла до Марусi й питається: чи вона тутечки довго буде?
– Нi, – каже Маруся, – уже менi пора й додому. Нiчого бiльш тут дожидатись. – Та, сеє кажучи, так важко здохнула, що крий мати божа!
– I я отсе йду додому, – каже їй Олена, – мати прислала за мною. Чи знаєш що? Ходiм завтра укупi на мiсто, мати казала дещо купувати, так ходiм зо мною; ти таки усе лучче знаєш.
– Добре, ходiм. Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю, заходь тiльки за мною, – сказала їй Маруся.
– Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходiм же тепер укупi додому та в перекупки купим кисличок.
От подруженьки, побравшись за руки, i пiшли собi.
Зоставсь Василь i стоїть, сам не свiй. По його думцi, вiн, бачиться, закинув Марусi наздогад, що се вiн її любить, i дума: "Коли б вона не мала кого на приметi та щоб його хоч трохи любила, то бiльш би йому нiчого i не треба; не хотiв би нi грошей, нi панства. Так-бо почервонiла, як я їй став закидати, що її полюбив, i очицi опустила у землю, а рученятами усе хусточку крутила, вже, вiрно, з серця; а як пiшла за Оленою, то не тiльки йому i словця не сказала, та i не глянула на нього".
Сумувавши, пiшої вiн назирцем за Марусею i бачив, що вона аж поки ввiйшла у другу вулицю, то аж тричi оглядалась, – а чого? Хто її зна! Дiвчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцiмто i не люблять, хто їх займає, i буцiмто й сердяться, а там собi нишком так його люблять, що й сказати не можна! Та таки i тiї правди нiгде дiти, що iнша дiвочка, ще молоденька, що зроду вперше побачить такого парубка, що їй прийде по серцю, то й сама себе не розгада, що з нею дiється. На думцi, так би на нього усе i дивилась би, i говорила б усе з ним з одним, i сiла б бiля нього, та чогось-то усе стидно; хоч нi душi нема близько, а їй здається, буцiмто усi люди так на неї i дивляться; або хоч i не дивляться, так по очам пiзнають, що вона з парубком говорила. Отим-то така i жахається, i втiкає, нi слова не вказавши парубковi,