LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Галько!

      Галька спинилась i вздрiла Марусю.

      — Ой, Марусю, сестричко!… Ой що ж там зробилося — шахту залило! — ледве поспiшилась казати дiвчина, бо дух їй вiд швидкого бiгу забивало.

      Маруся спершу не зрозумiла й спиталася:

      — Яку шахту? де?

      — Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!

      — А тобi ж хто казав? — спиталася Маруся.

      — Та люди ж бiгли та й кричали, що залило. Ходiм туди! — казала Галька поспiшаючись.

      Маруся мовчала. Вона нiяк не могла зрозумiти, звiдки взялася вода заливати шахту, коли скрiзь було сухо. Та вона не довго про це думала. Iнша думка вразила її: у тiй шахтi робив її батько, — то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, i вона трохи не впала.

      — Ой, Марусю, яка ти блiда-блiда стала! — скрикнула Галька, пiдбiгаючи до неї. — От спасибi боговi, що мiй батько не в новiй шахтi, а то лихо було б! А твiй, Марусю, в якiй?

      — У новiй…

      — От бiдна ти!… — пожалiла Галька. — Ходiмо ж туди!

      — Ходiм! ходiм! — одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.

      — Та не так-бо швидко, сестричко! — пручалася та, — а то я не пiдбiжу.

      Вiд землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, i дiвчата швидко туди добiгли. Що ближче вони пiдбiгали до неї, то бiльше людей їм стрiвалося, що туди ж бiгли, а коло самої шахти зiбралася вже чимала юрма, — тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарi, що не пiшли сьогоднi на роботу, кiлька жiнок з дiтьми. Деякi жiнки плакали, навiть тужили. Держачися за руки, полiзли дiвчата помiж народ i з бiдою дотовпились аж на середину мiж люди. Там вони побачили, — якийсь чоловiк сидить на каменюцi, на вугiльний вагончик злiгши. Маруся вiдразу його пiзнала: то був Семен, шахтар, що робив у однiй шахтi з її батьком. Вiн був тепер увесь мокрий, i видко було, що з їм сталося щось: чи хворий вiн, чи в шахтi прибито. Бiля його стояв управитель, високий чорнявий чоловiк, i наказував штегеровi:

      — Пiднiмiть двадцять чоловiк з шахт! Обидва смоки сюди з локомобiльчиком швидше!

      Штегер побiг. Управитель повернувся до Семена.

      — Ну, та як же воно було?

      — Так! — вiдмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з болю. — Ми били вугiль удвох з Iваном. Коли це як зашумить! Ми зирк, — а вода так i суне! Кинулись бiгти, — так хiба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!… Зараз я Iвана й загубив, утоп, мабуть, бiдолаха. А я вже силкуюся тiльки, щоб далi вiд стiн та вiд стовпiв бути. А воно мене як закруте та об стовп головою — лусь! Почорнiло менi в очах, — от, думаю, край! Аж воно, хвала боговi, й нiчого — мабуть, не дуже вдарило. Потiм ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта, — пропав би! Ну, а з похiдної винесло водою на бiлий свiт.

      — А правда, — казав якийсь шахтар, — у сторчовiй край! А з похiдної може й винести. Щастя твоє!

      — Та звiдки ж та вода взялася? — допитувався другий шахтар. Хтось одмовив:

      — Та з старої шахти. Уже, мабуть, з рiк, як вона повна води — залило ж. Вони, мабуть, пiдiйшли пiд неї або до неї та й пробилися туди, — от воно й залило.

      —

Скачать книгу