LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      SCHON SCHREIBEN[1] 

      У просторiм другiм класi нормальної школи отцiв василiан[2] у Дрогобичi тихо, хоч мак сiй. Наближається година «красного писання», страшна для всiх не так самим предметом, як радше особою вчителя. У василiанськiй школi на всi предмети вчителi — самi отцове, а тiльки для науки писання вони найняли собi свiтського чоловiка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Вальковi ще й досi здається, що вiн економ: хоч iз нагайкою ходити тепер не випадає, але все-таки вiн не помiтується[3] хоч тростiвки i нiколи не занедбує робити з неї вiдповiдного вжитку. Очевидна рiч, що дiти, пiдданi хоч би тiльки на годину властi такого вчителя, дрижать наперед i «красне писання» є для них найбiльшою мукою.

      Малий Мирон один сидить спокiйний, майже веселий у лавцi. Вiн дивується, чому се нараз так тихо стало в класi, коли один смiльчак, висланий на коридор на звiдини[4], вбiг до класу i крикнув: «Валько прийшов!» В тiй самiй хвилi тихо стало в класi. Малий Мирон не знає ще пана Валька. Вiн iно що прийшов iз сiльської школи, батько записав його до другого нормального класу у отцiв василiан, i нинi перша година красного писання. I хоть на селi вiн у писаннi був дуже слабий, не вмiв нi пера вiдповiдно взяти в руку, нi вивести гладко та рiвно одного штриха, — то все-таки вiн дитина, не йому журитися наперед тим, чого ще не знає. Вiн здивувався, чому се нараз так тихо стало, але про причину не смiв допитуватися нiкого зi своїх сусiдiв — вiн же з ними досi дуже мало знайомий. Та й, зрештою, його се й небагато обходило. Серед тої, для iнших страшної й тривожної, тишi вiн тим вигiднiше вiддався найлюбiшому заняттю — думкам про свою рiдну сторону. Не можна сказати, аби вiн тужив за нею: вiн знав, що щопонедiлка побачить i батька й матiр. Вiн тiльки думав собi, як то гарно буде, як колись, лiтом, приїде додому, буде мiг знов свобiдно бiгати по пастiвниках, сидiти над рiчкою або бродити по нiй за ковблями[5]; се були думки радше веселi, яснi, блискучi, а не тужнi, не жалiбнi. Малий Мирон розкiшне ниряв у тiй красотi природи, що розцвiтала в його уявi серед сiрих, холодних стiн василiанської школи, i не думав про погрозу, що наближалася над клас.

      — Ба, а ти собi чому не прилагодиш скриптури[6] до писання? — запитав стиха один сусiд Мирона, стусаючи його пiд бiк.

      — Га? — вiдповiв Мирон, немило збуджений зi свойого золотого сну.

      — Скриптури приладь до писання! — повторив товариш i показав Мироновi, як покласти скриптури, як каламар i перо пiсля приписiв пана Валька.

      — Iде вже, йде вже! — пронiсся шепiт по класу, мов при наближеннi якого грiзного царя, коли на коридорi залунали кроки вчителя «красного писання». Швидко потiм отворилися дверi класу, i Валько ввiйшов. Мирон позирнув на нього. Учитель своєю подобою зовсiм не пригадував нiякого царя. Се був середнього росту чоловiк, з коротко обстриженим волоссям на круглiй баранячiй головi, з рудими короткими вусами i рудою гiшпанською борiдкою. Його широке лице i широкi, мiцно розвиненi вилицi враз iз великими, на боки повiдгинаними ушима надавали йому вираз тупої упертостi й м’ясоїдностi. Невеличкi жаб’ячi очi сидiли глибоко в ямках i блимали вiдти якось злобно та неприязно.