Вибрані новели - Василь Стефаник

Скачать книгу

єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужій дорозі.

      — Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую…

      — Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісар має для них касу отворену, а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будуть з непам’єті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницю по каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота, як вас уб’ють на ваші землі. Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас бог благословити і на шибениці…

      — Грішний я, Семенку, грішний перед богом і перед вами. А то в мене ниви, як вівці добре годовані, чорні та кучеряві. Я зараз завертаю вози до схід сонця, аби бога не гнівити…

      — Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, вона всю силу з тебе

      вігортає, вічерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї, горбишси, вона з тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу дає тобі повну хату дітий і внуків, що регочутьси, як срібні дзвінки, і червоніють, як калина… Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобі царя не треба; все якийсь прийде до мужика, аби податок брати…

      — За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найліпше; я вертаю додому, най си діє божа воля.

      Та й баба Марія заговорила:

      — Ідім, Даниле, додому, ідім.

      — Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!

      — А тепер пиймо на «будьте здорові»; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як пімремо, аби наші кості зогнивали в наші землі.

      І пили оба діди, та й стара баба з ними, та співали. Баба сиділа в середині, та кріпко обіймала обох руками, та проводила пісні:

      Лишень моя мила,

      Як голубка, сива,

      Вона спати не лягає!

      Дитину колише,

      Дрібне листя пише,

      З буйним вітром розмовляє…

      Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли, і Данило вертав додому.

      А як сонце сходило, то оба діди прощалися, цілували себе в чорні руки, а червоне сонце кинуло їх тіні через межі, далеко по землі.

      ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ

      Городчик до бога ридав: сонечка, ой сонечка!

      Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка.

      Ще просьби не доказала, а вже похилила жмит цвіту понад жовте листя.

      Каже вона:

      «Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг, біленька, та й вже усихати?!

      Краями квіт мій застиває. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменший, що ще жовтавий.

      В полуднє приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерті. Не приходи вже. Най зів’яну разом з найменшим листочком жовтавим.

      Бо зорі вночі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.

      Або приходи до мене зранку та будь до вечора. Найко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати буду білою рожею».

      Сонечко схилило з полудня, і рожа похилила голову, як маленька дитина.

      Стрімголов

Скачать книгу