Сині етюди - Хвильовий Микола

Скачать книгу

осiннi ранки, коли десь летять огняноперi вальдшнепи (мiй сюжетний любовний роман «Вальдшнепи» буде в третьому томi) – все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю нiжних женщин з добрими, розумними очима, i я страшенно шкодую, що менi не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Iще люблю я до безумства нашi українськi степи, де промчалась синя буря громадянської баталiї, люблю вишневi садки («садок вишневий коло хати») i знаю, як пахнуть майбутнi городи нашої миргородської країни. Я вiрю в «загiрну комуну» i вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я – мрiйник i з висоти свого незрiвнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного вiку. Ну, i так далi.

      А тепер – поки що до побачення! Зараз iду в робiтничий квартал до радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як заливається гармошка бродячого музики.

      Вона заливається якось сумно, i я думаю: тут я все-таки не зустрiну професора Канашкiна, i я пригадую, що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Вiн починається десь у минулих вiках i шкутильгає осiнньою елегiєю через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i далi, аж до Гофманської фантастики (мiж iншим, можна сказати не тiльки «Три мушкетери», але й «три мушке-тонери». Мушкет, аркебуза – це одно, а мушкетон – це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять у кiлька сторiн).

      …Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна злива – густа, запашна й надзвичайно тепла. Я – вiрю!

      …Юлiян Шпол, автор комедiї, «Катiна любов або будiвельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь вiн як мокре курча, i – дивно! – з його капелюшка тече чомусь синя вода.

      Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра пiду на могилу комунара, автора «Ударiв молота i серпнi». Я понесу йому пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я – вiрю! ЖИТТЯ

      I

      Коли за лiсом зав’яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвiт стелиться, а вiн зав’яне – в оселях сутенiє, розливаються цебра синяви – тихої, блiдої, i вмирають каганцi. Тiчки тодi бiгають, трiщать тини, скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi, – дужi пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться. Спорзно тодi в повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою, а наша кров – прадiдiвська, червона i теж горить.

      А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленiє кохання. I до клунь трiщать тини. I риплять вони теж спорзно. Хто знає, як у цi ночi клунi риплять? Солома зiтхає, так вона зiтхала вiки, навiть коли татарськi загони блукали по степах на Українi.

      I от: на однiм боцi Ворскли – Дамаївка, на другiм – хутiр Комарiвка. Недалеко гетьманський лiс, а далi – Диканька (диканьське пиво й меди опiшнянськi – недалеко бiля Полтави). Дивишся на гетьманський лiс, згадується: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т. iн. Тодi могили жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок – все одно… Над степами гойдається шулiка…

      Iз Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко-комунiст. Приїздили на човнi до Степанового городу. Степанова дiвка – Гандзя, казали

Скачать книгу