Скачать книгу

ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла… I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було – вiн-то у ярмарку був, – говорив, що туга його обiймає… I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною… Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо…

      – Отсе, – кажу, – тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!

      – Та не знаю ще, – каже, – як мати схочуть!

      – Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?

      – Та якось вже буде, – одказала.

      – Ти, – кажу, – сумуєш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?

      А Катря тодi:

      – Сумує Маруся? Чого сумує?

      – Голубко, – говорить менi Маруся, – менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!

      – Тiльки той, кого любиш, розважить, – озвалась Катря.

      – Покохаймо кого-небудь, Марусе! – жартую.

      Маруся нiчого не одказала.

      – Щаслива будеш, – говорить Катря.

      – Покохаймо ж, Марусе! – я знов до неї.

      – Не жартуй, – одкаже тихо.

      Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.

      V

      Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: «як така з тебе швачка, – каже, – то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах».

      По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.

      – Що тобi, моя дитино! – упада вже коло Катрi мати. – Уступила до хати бiла мов бiлочок… що тобi, доню?

      – Нiчого, мамо, нiчого!

      – Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.

      – Що ж таке, Катре? – питаю.

      – Сьогоднi вiн увечерi буде, – вiн сьогоднi прийде до мене…

      – А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?

      – То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усi – я до його вийду!

      – Та як батько почує, то не пустить, – кажу, – як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.

      – Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..

      – Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?

      – Не треба менi такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти менi не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!

      – Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако…

      Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як їй вийти. Радились i Марусi питались, що вона думає, – сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi…

      Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.

      «Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо, i розпитувала,

Скачать книгу