LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Еге, є сало, та не для кота! — озветься другий через дорогу.

      — Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцілую!

      — А як поцілують коло стовпа киями?

      — Що мені киї! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях!

      Леся боялась, щоб справді він не напавсь на неї; аж тут на дорозі байрак.

      Запорожці так і кинулись туди, як тії демони.

      — Василю! — каже тоді Череваниха. — Куди отсе ми заїхали? Що отсе з нами буде?

      — Не бійся, пані, — каже, всміхнувшись, Василь Невольник. — Добрі молодці тілько жартують. Вони зроду дівчат не займають.

      А Череванисі щось дуже сумно. Звеліла їхати швидше, щоб наздогнати своїх. Як ось запорожці знов по боках дороги. Жупани позабризкували в грязь у байраці, да їм про те байдуже.

      — Гей, брате Богдане Чорногоре! — гукне знову старший. — Знаєш, що я тобі скажу?

      — І вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.

      — От же почуєш од мене таке, що аж оближешся!

      — Ого!

      — І не ого! Ось слухай. Хоч Січ нам і мати, а Великий Луг батько, да для такої дівчини можна покинути і батька, й матір.

      — Чи вже б то?

      — А то що хіба?

      — Куди ж тоді?

      — Овва!

      Тут запорожці знов ізчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в їх і справді щось недобре на думці; а Василь Невольник похитав головою да й каже:

      — Що за любий народ оці братчики! Ох, був і я колись таким вигадчиком, поки літа не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав і я, як божевільний, по степах за кабардою; вигадував і я усякі вигадки; знали й мене у городах і на степах, знали мене шинкарі й музики, знали пани й мужики, знало лицарство й хлібороби!

      — Ще я не таке скажу тобі! — гукнув, як із бочки, запорожець.

      — Було б з тебе й сього, — одвітував другий, — якби почув батько Пугач: одбив би він у тебе хутко до баб охоту!

      — Ні, таки справді, Богдане. Який враг шуткуватиме, як увіп'ються чорні брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дівчина буде моя! Чи знаєш що?

      — А що?

      — Подивитися б, що там у вас за гори!

      — Отакої!

      — Такої, брате. Нехай не дурно запрошував ти мене до своїх воювати турка. Коли хоч, ухопимо дівойку, та й гайда в Чорну Гору!..

      — І ти оце по правді говориш? — Так по правді, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дівкою за сідлом помчався б я хоч і к чорту в зуби, не то до чорногорців.

      Отак тії каверзники змовлялись уочевидьки на гвалтовний учинок, і ніхто не розібрав би, що справді в їх на думці. Шалений був народ! Усе йому дурниця: чи жити, чи вмерти — йому байдуже; що людям плач, те йому іграшка. Тим-то Череваниха й боялась, щоб лукавий не підкусив паливод на яку пакость. Аж ось стали наздоганяти своїх. Запорожці бачать тоді, що ба! Да й зникли з очей, як той сон, що чоловік жахається, мучиться, коли ж гляне — аж і нема нічого.

      VI 

      Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині, змальовав той монастир Печерський? Щоб хто й не

Скачать книгу