LITMIR.BIZ

Скачать книгу

думаєте зовсім так, як і я. Економічні питання повинні б мати в житті перше місце, – сказала Надя.

      – Я цього не тямлю, – сказала Зоя. – По-моєму, хто торгує, той повинен і гроші собі в кишеню класти.

      Селаброс і Надя осміхнулись. Вони сміялись з старої Зої, як з малої, нічого не тямущої дитини.

      Ця розмова, мабуть, була для Зої не дуже цікава; вона встала й вийшла, щоб подати гостям чай.

      – В нас скрізь здирство, – почав Селаброс. – Я давно задумувався над цим принципом, багато перечитав за це книжок.

      – Я з вами згоджуюсь зовсім: от хоч би й наші басарабські пани… бодай не казати, – сказала Надя. – Живуть тільки для себе, не дбають ні про школи, ні за просвіту мас, ні філантропії в їх… Я вже їх добре знаю.

      – Але, знаєте, є між ними й гарні люде, і я з такими ладен миритись. Оце я недавно зійшовся з одним. Він гуманіст, демократ. Заводить велику школу в своєму селі. Я оце недавно їздив у те село, щоб впорядкувати ту школу, – сказав Селаброс.

      Він і справді їздив в село для цього діла, але уся його діяльність була в тім, що він доладу розставив в школі парти та столи.

      – Якою ж мовою вчитимуть в тій молдавській школі? – нагло спитала в Селаброса Надя, пригадавши розмову з Комашком за народні школи на Бессарабії.

      – Все одно, якою мовою вчитимуть… аби вчили добре, – сказав Селаброс. – Я й в цьому ділі космополіт. Аби школи були, аби школи! аби вчили добре, а мова… це… бодай не казать.

      – Одначе ви грек, і не втратили, як я бачу, своєї національності? – спитала Надя.

      – Я й грек і не грек: я одесець, громадянин усього світу. Я космополіт і становлю принцип космополітизму вище од усього.

      – Я з вами зовсім згоджуюсь і навіть не розумію національних молдавських, українських тенденцій. Цих питань я ще не второпала добре, – сказала Надя.

      – І добре зробили! – аж крикнув Селаброс. – Я був зійшовся з українцями… та… й…

      Селаброс махнув рукою й насупив брови. Він терся коло українського кружка, бо добре вмів говорити по-українській. Але українці постерегли, що він людина легкодумна, що в його сила тільки в словах, а не в вчинках і роботі, що він грається на словах принципами, мов дитина цяцьками, ще й до того він на язик лепетливий. Гордий своїм розумом та красномовністю, він хотів бути скрізь приводцем. Од його одкаснулись, і він дуже зобидився. Терся він і коло «крайніх», але й ті не йняли йому віри й одкаснулись од його.

      – Національне питання, національні справи – нісенітниця, – сказав Селаброс. – Чесність, правда, вільне слово, вільні думки, – які високі всесвітні, вселюдські принципи! Що може бути вище за їх? Хто не може привернутись до їх душею, серцем, полюбити їх, жити й радіти ними?

      І голос в Селаброса став м’який, співучий. Він говорив, неначе почутливу для серця пісню співав. Надя не зводила з його очей, милувалась його червоними устами з ямочками посередині, блиском його чорних очей. Вона зітхнула.

      «Тягне він до себе мою душу і думками, і очима, й устами. Він нашого табору людина, – думала Надя, причарована його

Скачать книгу